Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Анатолій Безтака: успіхи не остаточні, невдачі – не фатальні, головне – бажання продовжувати!

Він відвертий і, схоже, невиправний  оптиміст, хоч і запевняє, що нерідко сумує. Унікальна журналістська неупередженість змушує друкуватися в його газеті представників абсолютно різних, часто-густо конфронтуючих політичних сил одночасно. Він – практик із цікавим життєвим і професійним досвідом. Власник чи не найбільшої в області колекції європейських настільних дзвіночків і найоригінальнішого робочого столу з кількох сотень  складених одна на одну  газет і паперів, які, на його глибоке  переконання, чекають свого часу…

Журналістика – одна з «найдавніших» професій, її принципи прописані давно. Головними залишаються факти і дотримання балансу думок. Проте безліч нових медійних проектів Кіровоградщини часто керуються зовсім іншими, далекими від справжньої журналістики рамками. Повернення високих професійних стандартів якості, реалій та й банального (для воістину незалежної преси!) виживання  на сьогодні стали одними  з основних проблем сучасної журналістики. Специфіку цієї професії в різні роки ми обговорили з успішним редактором найбільшої за тиражем в історії Кіровоградщини газети, кращою обласною – за версією НСЖУ 2015-2016 р.р., заслуженим журналістом України Анатолієм Безтакою.

Кор.: – Анатолію Петровичу, чи були у вас життєві вчителі, які навчали практичній журналістиці?

А.Б.: – А як же без них?.. Професійна журналістика з’явилась у моєму житті вже після військової, майже 8-річної життєвої полоси, що завершилась Афганістаном. В той час – середина 80-х – популярними в області були лише дві газети – «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». Передплачував  ще й «Спортивну газету», бо любив спорт – і практично і як уболівальник… Щодо життєвих вчителів… Їх було двоє – молодокомунарівець М.С.Шевчук і мій Батько. Пам’ятаю першу свою статтю: «Хто поповнить «Зірку?» – Михайло Семенович дописав її наполовину. І тримати в руках газету зі своєю першою статею, де підписане твоє прізвище – це щось!.. Мені хотілось писати лише про футбол і звіти про матчі, але і Семенович і колеги, і динамічне комсомольське життя (усміхається-ред.) добряче тисли на мене, аби я займався й іншими темами. Попервах виникали й кумедні ситуації (якось змусили щось написати про заготівлю кормів для тваринництва, і я вимагав у голови колгоспу відвести мене в… їдальню, де, був упевнений, корми із недоїдків заготовляли. А він подумав, що я просто хочу їсти)… Багато чому навчив мене батько, Петро Минович. Він був за фахом істориком, але й водночасся – відмінним філологом. Щоправда,  по факту правив мої тексти лиш тоді, коли бачив якісь суперечності, а ось русизми – нещадно… Вчитися доводилося на ходу. Доволі цікаві часи настали вже за пару місяців роботи… Тоді, коли я ще сам  майже не петрав у журналістиці, за мною вже закріпили кілька студенток-практиканток з п’ятого курсу  САМОГО журфаку Київського держуніверу!… Організаційно я зумів налаштувати всіх на продуктивну роботу (військовий досвід!): відправляв їх на завдання, з розумним виглядом перечитував їхні творіння (усміхається – ред.)… Чомусь учили вони мене, чогось вони в мене навчились… Там було все: видати до ранку полосу, несподівані відрядження з ночівлею в районному готелі – без мобілок, компів, спецтранспорту, а ще – симпатії-ревнощі, без яких дівчата – не дівчата…

Кор.: – Від чого, на вашу думку, залежить журналістський успіх?

А.Б.: – У кожного по-різному… Хтось може видати шедевр за один присіст, інший – виношує свій витвір  кількаденно. Хтось пише мішками, а інший – зрідка, та одразу в ціль… Тут успіх може прийти до кожного. Але обов’язково слід НАПОЛЕГЛИВО йти до мети. Пані Удача—атрибут неодмінний… На моєму журналістському шляху підмурок успіху лежить, мабуть, в непереборному БАЖАННІ ПРАЦЮВАТИ-ТВОРИТИ…

Мені життя підносило різні виклики. «Молодий комунар» навчив мене, ПРО ЩО… НЕ ТРЕБА писати. А ЩО ТРЕБА, прийшовши в «Діалог», ще точно не знав, хоча інтуїтивно відчував, які матеріали користуватимуться попитом. Це і стало основою подальшого, хоча й нешвидкого, успіху.  І, звісно,  без «поцілунків» Бога  тут не обійшлося. Дійсно, слід народитися в потрібний час, в потрібному місці. Поєднання випадковостей, щасливих збігів, обставин і каверз – це і є везіння, це Бог… А ще – у  кожного своя ніша. Мені подобається, скажімо, облтелебачення В.Мурованого-А.Богдановича-О.Кваші: розважливе, молодіжне, позитивне, водночас—аналітично-проблемне, без непристойностей… Неповторний і самобутній стиль сповідують ТРВКашники «Нового дня» – респект засновникам Є.Шепітьку-Ю.Яровому. А Ю.Ілючек примуд-
рився зробити кращою в Україні спортивну газету. Глибокоповажний мною Ю.Мармер  не пішов шляхом  своїх попередників щодо  «Украины-Центр» як масової газети. У мене був шанс бути в  ролі її  керівника ще до Юхима – інтуїтивно відмовив  підприємцю Нікуліну  очолити «УЦ».  Зате Юхим Леонідович  зробив її справді для  елітного читача. Може, вона і мала такою стати – за велінням Бога…

А мені складно й водночас цікаво було інше: ХОТІЛОСЯ СТВОРИТИ ЩОСЬ ТАКЕ, аби  «Діалог» читали… і восьмилітка, і її 40-річна мама, і 88-літня бабуся…Як Вам таке?.. Сторінка любові, яка завжди є в газеті, повинна бути такою, щоб ця 40-річна мамця не голосила, що її донька прочитала щось непристойне, а бабуся не бурмотіла над публікацією про давно померле для неї романтичне побачення… Ми формували газету для масового читача, того самого, «пересічного» і вдячного… У 96-97 роках  вийшли на наклад у 22 тисячі, а в 98-му він різко пішов вгору. Це було щось незбагненне: щороку по 10-20 тисяч додавалося і в 2003-му   сягнули 100-тисячного накладу!… Пам’ятаю, тоді нас привітали всі голови парламентсь-
ких фракцій, ми стали кращим медіа-проектом в умовах ринкової економіки України – за версією Національної спілки журналістів. Причому, це була наполеглива пропозиція тодішнього голови Ігора Федоровича Лубченка, який спецільно приїздив у Кіровоград, аби познайомитися з колективом, де у двох невеличких кімнатках видавали  чи не з десяток всеукраїнських двомовних видань, і одне з них – 100-тисячний «Діалог»…

Кор.: – Скільки років ви в журналістиці, і чи допомагає цей досвід в особистому житті?

А.Б.: – Давайте порахуємо… Газеті «Діалог» вже майже 27 років, а до неї в «Молодому комунарі» було ще сім. Виходить майже 34 роки… На особис-
те життя трудоголічна робота, звичайно, впливає і не завжди позитивно.
Що таке особисте життя? Щонайперш, це сім’я. І я тобі, Нелю, чи не першій зізнаюся, що дружина… ревнувала і ревнує й подосі мене до роботи. Адже в неї теж були певні професійні амбіції і, до речі, коли ми одружувались, я про це не знав (усміхається, – ред.). Намагався їй показати увесь позитив своєї діяльності,не заробляючи попервах достатньо грошей, а вона каже: «Дорогенький, народжуються діти, треба їх годувати-одягати, а ти мені про романтику»… Лиш за кілька років у неї з’явилася можливість виховувати дітей і не працювати… Син Святослав народився 91-го року. А тут – скажена інфляція: мої афганські заощадження погоріли в один день… Як саме? А отак: замість реальних «жигуля»+гаража УЧОРА я СЬОГОДНІ міг придбати лиш – увага! – …п’ять яєць. Ага, така ось доля афганських грошей, така компенсація за назавжди втрачене здоров’я…Та сидіти – сумувати часу не було, хоча траплялися моменти, коли навіть хліба не було за що купити, а зарплата десь тільки післязавтра – пекли з борошна якісь коржі… ну таке життя тоді було. Донька Катарина-Лада – в 93-му народилася. За кілька місяців до її народження я став незалежним редактором…ледь не попілища: на рахунку – 4 копійки, в друкарні – кілька десятків кг паперу… Пам’ятаю, як сину було десять місяців, і мені довелося самому залишитися з ним на цілих десять днів – дружина тоді потрапила до лікарні. Я називаю той період – «десять днів, що потрясли мій світ». Уявіть собі, що таке чоловікові увечері, вночі й у вихідні залишитись з немовлям, яке постійно треба годувати-пелюшкати-присипляти?! Якось призвичаївся, спав по 3 години на добу. Удень хтось з кумів-родичів з ним був, а я – на роботу і, звичайно, в лікарню – як там дружина? Після її виписки реально відсипався цілу добу…
Звісно, що я не міг в повній мірі ПОСТІЙНО давати те, чого сім’я від мене хотіла. Хоча останні роки її забаганки виконуються – іноді з одкровенням для мене особисто! Скажімо, донька надихнула всю сім’ю на далекі закордонні подорожі. Починала замовляти поїздку ще за півроку до відпустки, я пахав, мов тато Карло і… Завдяки цьому, крім Росії, Узбеко-Туркмено-Таджикистану, Афгану і Болгарії, хоч цивілізований європейський світ побачив… Навіть з’явилась традиція колекціонувати дзвіночки і магнітики з тих країн, де побували; деякі екземпляри привозять друзі. Ось і Ти, Нелю, додала свій глек на капусту; недавно із Швейцарії привезла сувенір відома топ-журналістка-романтик Людмила Семенюк…

Кор.: – Чим відрізняються журналісти сьогодення від акул пера з досвідом у кілька десятків років?

А.Б.: – Розумієш, це дві зовсім різні епохи. Тоді цінувалась глибинність, виваженість. Якщо журналіст починає вивчати проблему, то робив це зусибіч. У кожному номері мали бути один-два проблемні матеріали. Шедевральність їх полягала у глибокому аналізі, часто – з наслідками для «героїв» статті… На швидкій пам’яті – завчасно підготовлений рейд на кондфабрику (була така – на нині Пашутинській вулиці), коли журналісти і правоохоронці, окрім штатних крадіїв, піймали на гарячому голову профкому фаб-
рики і затримали… директора, котрий безкоштовно виніс за прохідну дві коробки елітних цукерок і простував в…обком партії… Директора швидко усунули з посади… Згадую Адоніса (Анатолія) Петровича Куманського: наприклад, він міг зробити гарний огляд листів і в ньому добряче надавати по пиці горе-чинушам. Відомий поет-письменник Валерій Гончаренко теж писав просторі матеріали, щиро ненавидів комуністів і шмагав їх у газеті слівцем-батогом, міг пройтися по горе-колегах; був час, навіть зробив репортаж-фантасмагорію з власного (!) похорону… Його слово-думка було ідеально вицілованим-витонченим – нині подібним може похвалитися 1-2 журналісти області… Марія Іванова мала і має нині неперевершений хист для написання реальних житейських історій, але у свій час примудрялася кілька разів судитися з «ображеними» посадовцями… Ще кілька судових атак проти нас ми успішно відбили… Однак вже наприкінці 90-х я почав здійснювати курс на малооб’ємні матеріали й готувати іншого рівня журналістів. Зумовлено це було тим, що фактично текстами у 4-полосному «Діалозі» були наповнені тільки перша і друга шпальти, далі були лиш програма ТБ і кросвордик. Та вже за два-три роки багатьом було невтямки, як дві чорнокольорові, дрібношрифтові, без світлин сторінки могли зробити 100-тисячний тираж!.. І,звичайно, з’явилися й такі медіа-менеджери, хто підхоплював хвилю і створював подібні проекти. Скажімо, був такий собі на прізвище Ур-ко – очолював одне з відомих нині видань. «Своє» він створив «по образу і подобію». Воно одразу набрало 20 тисяч тиражу, бо – КОНЦЕПТУАЛЬНО! – копіювало «Діалог», але було ще й повнокольоровим, з крупним шрифтом. Тоді мужності сказати йому про відвертий плагіат в мене не вистачило, а невдовзі він хутенько подався на пенсію… Що цікаво, що незадовго перед цим Ур-ко прохав профспілки посприяти йому, аби стати замість мене редактором уже розкрученого «Діалогу»… Не знав, що наша газета на той час вже була незалежною ні від кого (усміхається, – ред.).
Утім, як на мене, ображатися на концептуальний газетний плагіат – справа марна. Юридично це не заборонено, а мораль… Я вас прошу…. Такі люди завжди були й будуть – й не тільки в журналістиці. До всього, ну повинен же хтось перти плуга, а хтось бути вороною, що скльовує після орання черв’ячки!.. Тим не менш, часто-густо від окремих колег були зневаги в бік 100-тисячтиражного «Діалогу», мовляв, пише НЕ ПРО ТЕ, всі ці тиражі – випадкові, читачі не розібралися…Я вже грішним ділом сам почав ТАК думати (посміхається – ред.)… Та, як кажуть, «миші пищали, коти нявчали, собаки гавкали, а караван все одно йшов».
І все ж, перед і після досягнення 100 тисяч тиражу (у 2003 р.) у мене, як у класичного вегето-судинного дистоніка тривалий час було стійке відчуття ПРОВИНИ (антибізнесова категорія!) за те, що в інших колег щось не клеїлось-складалось. Деякі цим уміло скористалися: втиралися в довіру, отримавши необхідні рекомендації… Однак, окремі з них, зіп’явшись на ноги, робили вигляд, що всього досягли самі. Ну най буде так!.. Зазначу, що це справді талановиті медіа-керівники; їм слід було лиш вказати на правильний напрямок їхнього майбуття, що я і зробив. Таке з упевненістю можу говорити про ЧОТИРЬОХ і раніше, й нині успішних і відомих колег. А що вже казати про добрий десяток рядових добротних журналістів, що пройшли діалогівську школу! Дехто примудрився навіть стати застгубернаторами (Сергій Грінченко – області, Альона Карабаза – району), але й подосі вдячні нам за все…
Електронні ж ЗМІ взагалі змінили уявлення про журналістику… Залізобетонне колись телебачення безнадійно кануло в небуття; нині це – шоу, реклама, насилля, відвертий інтим, закордонні серіали тощо… А інтернет-медіа… Формально працівники сайтів й досі не є ЖУРНАЛІСТАМИ. Та як уявити нині без них медіа-поле? Ми знаємо ПРО ВСЕ сьогодні, ба, навіть ЗАРАЗ! А суттєво прискорив розвиток сайто-журналістики і пригнітив друковану другий Майдан, коли ситуація змінювалася погодинно!.. Раніше ж навіть слова «прес-конференція» як такого не було, просто зустріч чи нарада. Проводились вони максимум раз на тиждень, і журналісти записували все без диктофонів, у блокноти. Дуже швидко формулювали думки і нотували.

Кор.: – Ось в чому секрет вашої феноменальної пам’яті!..

А.Б.: – Пам’ять як пам’ять… Не соромлюся вести «склерозник» (посміхається – ред.). Іноді дружина дорікає, що не всі сімейні знакові моменти можу згадати…

Кор.: – Різниця у ставленні до журналістів ваших років і журналістів сьогодення відчувається?

А.Б.: – Звичайно! В часи моєї молодості виходили тільки дві обласні газети. Очевидно, я можу вважатися журналістом і старої і нової формації (Китайське прокляття каже: ЩОБ ТИ ЖИВ У ЧАСИ ПЕРЕМІН! Отак і живу…)… Так от, тоді журналістів поважали і боялися, бо працювали під впливом парткомсомолу. Коли голови колгоспу дізнавалися, що їде журналіст – манівцями тікали в райцентр чи додому. Люди перед журналістами були відкритішими і не боялися, що після розмов з ними їх звільнять з роботи. А нині подати до суду на журналіста чи взагалі не звертати увагу на публікацію стало буденністю, хоча притягти до відповідальності сайт по закону практично неможливо… Нині демократії ніби й більше, однак поваги до акул пера явно поменшало. Чи не й тому, що надміру забагацько нас?.. З’явилось чимало журналістики партійної, олігархічної в тому числі, чимало і державної, але чи не всі називають себе патріотами й дуже незалежними – відкрийте хоча б Фейсбук!.. У нас, Нелю, нині чимало ЗМІ (сайти, газети, телебачення) – назви мені ПОВНІСТЮ чи хоча б майже НЕЗАЛЕЖНИХ?.. Отож. Одне, двійко, ну трійко – вистачить пальців однієї руки… Водночас, я не поділяю повного оптимізму від нинішнього процесу роздержавлення районних газет, навіть, коли вони стартуватимуть у вільному плаванні з приміщенням, друкарнею й кваліфікованими кадрами: з цим процесом ми запізнилися років на 10-15 через вихід на медіа-поле оперативного інтернет-продукту…
Таким чином, молоді журналісти нині працюють, як і ми колись, за принципом: ХТО ПЛАТИТЬ, ТОЙ І ЗАМОВЛЯ МУЗИКУ… Справжня свобода слова знову стає міражем. На жаль… Ми фактично повернулися до того, що було 30 років тому, єдине, що замовників набагато більше…
Я обговорював з керівництвом Спілки журналістів України можливість, аби інтернет-ресурси офіційно ставали ЗМІ. Але за таких умов акул пера і сайти можуть просто закидати позовами й зробити їх повністю беззубими, перебрати до своїх рук чи просто знищити, адже, повторюся, до інтернет-видань закони ще не добралися. Тоді роль преси взагалі знеціниться. З іншого боку, нині в інеті маємо багато відвертої брехні, дезінформації, провокації, фейків… Неоднозначно все, непросто, заплутано…

Кор.: – Що найбільше цінуєте в своїй роботі?

А.Б.: – Редакційний колектив. Зрозуміло, що з плином часу він змінювався, але завжди слугував потужною опорою для втілення в життя власних ідей. Працювали в мене і працюють по 20 -25 років, по 15, по 10, вже кілька – по 8… І, звісно, вкрай люблю-поціновую щиру довіру читачів. Мурашки бігають по тілу, коли газетні публікації рятують від чогось фатального – хвороби чи навіть самогубства, коли неодноразово доводилось чути від одиноких пенсіонерів: «Я живу тільки тому, ЩО ЧИТАЮ «Діалог»… Коли у великій (5-6 осіб) сім’ї передплачують два примірники газети, бо не стає терпіння чекати своєї черги… Приємно, коли телефонують чи пишуть листи, діляться враженнями від прочитаного, роблять пропозиції… У «Діалозі» я намагаюсь публікувати матеріали, що викликають усю спектрогаму почуттів. Це як дивитись захоплюючий емоційний фільм, в якому є і сум, і кохання, і радість, і біль, і вірність, і зрада,і ,і, і… Ну як в житті…

Читайте у першому номері журналу «Persona» (січень, 2017). 

[03.02.2017 15:50]
Інші записи від автора:
63