Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Ірина Оцабрик: Я щаслива, поки в моєму житті є аромат любові

Сучасна книга може збирати аншлаги. Презентація історій та казок для дорослих дітей «Гламур, швабра, пиріжки» цьому доказ. Талановита блогерка, а тепер і письменниця Ірина Оцабрик видала збірку власних життєвих історій, які до цього кілька років поспіль отримували тисячі схвальних відгуків у соцмережах. Про важливі цінності повсякденного життя, стосунки, щастя та бізнес говоримо з авторкою бестселера, співзасновницею мережі дитячих центрів «CrazyLand» та ресторану грузинської кухні «ChaCha» Іриною Оцабрик.

24 квітня відбулася непересічна для Кропивницького подія – ви презентували свою книгу. Дві сотні гостей не збирали до цього навіть імениті письменники, які приїжджали до Кропивницького, не кажучи вже про місцевих авторів. Очікувано для вас?

Чесно кажучи, я розуміла, що в мене є прихильники, але скільки буде охочих прийти на презентацію – не знала, і спочатку забронювала маленький зал, а потім все ж вирішила запитати у моїх підписників, хто прийде. І вже в першу добу зрозуміла, що треба шукати великий зал.

Коли настав момент чіткого розуміння, що книзі бути?

Це був довгий процес боротьби з усіма своїми «ні». Інформаційний простір навколо мене був перенаповнений такою великою кількістю прохань і побажань видати власну книгу, що в жовтні 2020 року це доленосне рішення було прийнято. І це заслуга багатьох людей, які в мене повірили, які мені в цьому допомагали, – це була велика командна робота.

Як це, в один момент відчути себе письменницею?

Одразу я категорично не хотіла, щоб мене так називали, і не одразу прийняла цей статус.  Навіть попросила свого редактора викреслити в анотації до книжки слово «письменниця». Адже книжка – це лише результат моєї роботи за попередні роки, це бажання моїх читачів, і цей факт не можна не враховувати. Радію, що вона є і що несе цінність і користь людям.

«Гламур, швабра, пиріжки» – про що це взагалі? І чому саме таку назву отримала книжка?

Коли вже було складено макет книжки – я прочитала її залпом і відчула свій стиль, про що мої історії… Я зрозуміла, що маю почуття гумору, самоіронію, і назва це повинна передавати. До книжки увійшла одна історія під заголовком «Гламур, швабра, пиріжки» – це про мене, мій специфічний гламур, про те, що я не цураюся ні швабри, ні пиріжків, хоч і не дуже люблю готувати, зізнаюсь. Мій неідеальний гламур – ідеальний.

Для написання цікавих текстів потрібне якесь особливе натхнення чи певне місце?

Дуже багато спогадів та історій народжуються чомусь, коли я приймаю душ (усміхається. – Ред.). Інколи прокидаюсь вночі з новою думкою. Я нотую ці уривки, ще не знаючи, яким буде кінцевий результат, а в потрібний момент вони зав’язуються в історію.

Через свої дописи у соцмережах, а тепер вже й через книжку, ви транслюєте незвичні для сучасного світу цінності – сімейні та взагалі життєві… Це досить сміливо, адже аудиторія соцмереж більше любить хайп і гламурні теми. Як вам вдається залишатися на хвилі популярності й затребуваності?

Я не ставлю собі за мету «бути популярною». Мої життєві історії насамперед корисні для мене самої. І мені приємно, коли я отримую навзаєм такі ж щирі відгуки зі схожими розповідями. Я неабияк задоволена від того, що мої тексти покращують комусь настрій, життя, ставлення до себе чи стосунки з іншими людьми. Як би це парадоксально не звучало, але не все в світі робиться заради грошей. Деякі речі треба віддавати просто так, і я віддаю людям свої історії. Я не боюся комусь не сподобатися. Мої сюжети знаходять відгук у тих, кому вони близькі, вони притягують тих, хто мене розуміє, кому цікава я і хто цікавий мені. Це колосальний енергетичний обмін, і я від цього просто кайфую.

Під вашими дописами дуже багато коментарів про жіночу мудрість. Діліться, де її шукати…

Найцікавіше, що я ж не знаю, мудра я чи ні. Мені про це кажуть… А я просто ділюся тим, що думаю, що відчуваю.  Безперечно, це заслуга моїх батьків, мого оточення і кожної людини, яка мені зустрічалася в житті. До того ж, мені вже тридцять вісім років – точно пора вже зробити хоч якісь висновки з досвіду… Зараз я завжди схиляюся до думки, що можу помилятися, хоча раніше була категоричною: сьогодні я думаю так, але після певних подій можу змінити власну думку.

Якою Ірина Оцабрик є вдома? Такою ж, як і в соціальних мережах?

Вдома, як і в соціальних мережах, я теж різна. Хтось вважає, що викладати на загал те, як я танцюю, – непристойно. Але я показую, що жінка може мати своє захоплення, яке розвиває впевненість у собі, гнучкість і просто приносить радість. І не намагаюся виправдати чиїсь очікування, роблю те, що подобається. Займаюся рукоділлям – вишиваю, віднедавна плету макраме, в мене є швейні машини і мені подобається шити. І я теж це показую. Зізнаюся своїм підписникам і в тому, що рідко готую вдома, але дуже люблю порядок. Я різна скрізь. Це залежить від настрою, погоди, бажань… І це не маски, це грані – пелюстки однієї квітки.

«CrazyLand» – у чотирьох містах України, ресторан грузинської кухні «ChaCha» у Кропивницькому – це бренди, які стали для багатьох улюбленими одразу після свого відкриття… Що для вас, як співзасновниці, означають  ці заклади?

Передусім ці заклади народжувалися з місією і бажанням створювати для людей побільше приємних емоцій, починаючи від обслуговування, кухні, закінчуючи інтер’єром, дозвіллям, деталями. Ми створювали їх разом із нашими хорошими друзями і партнерами по бізнесу Тетяною і Сергієм Ярковими. Ми даруємо емоції, які не можна купити за гроші. Люди це бачать, відчувають і віддячують нам у вигляді приємних відгуків і не тільки. Бізнес, який будується на цінностях і любові, а не лише заради заробітку, приречений на успіх.

Яка ваша роль у діяльності цих закладів?

Якщо ви помітили, то я досить довго не афішувала, що є співзасновницею дитячих центрів та ресторану, і в нас ще є кафе «Реал», бо хотіла, щоб люди сприймали мене спочатку, як цікаву особистість. Та з часом усі й так про все дізналися, і я дійшла до того, щоб про це говорити, адже не можна цуратися свого успіху тільки тому, що хтось поряд може відчути себе меншовартісним. Коли ми відкриваємо кожен наступний наш заклад, перше, на що ми звертаємо увагу, – це безпечність приміщення в усіх нюансах. Ми разом обговорюємо найменші деталі концепції – від обов’язкового носіння шкарпеток у дитячому центрі до абонемента на весь день, щоб батьки не хвилювалися про закінчення часу перебування і не забирали дитинку з плачем, до деталей інтер’єрів, обслуговування… Ми завжди намагаємося враховувати всі нюанси. Над цим працюємо всі вчотирьох. Концепція роботи наших закладів – це командна робота близьких духом людей, і в основі лежить найперше місія, а вже потім гроші, як результат. Кожен з нас виконує певні функції…  А моя роль – у комунікаціях з клієнтами. Перші два роки я займалася створенням і веденням офіційних сторінок закладів у соціальних мережах, спілкуванням з людьми. І це дуже корисний досвід у моєму житті, який навчив швидко реагувати на побажання клієнтів і тут же вдосконалювати роботу закладів. За цей час я не мала жодного вихідного, і зрозуміла це, коли випадково на цілих чотири дні залишилась без інтернету. Була якась паніка: як це я не приймаю замовлення, не відповідаю на коментарі?..  Цей шмат роботи я ще довго не могла делегувати комусь, але зараз у нас налагоджені всі процеси. Наш квартет – це ефективний симбіоз у створенні гарних проєктів.

Не було страшно відкривати заклади такого рівня саме у Кропивницькому?

Нам неодноразово говорили, що відкриватися у Кропивницькому – це майже вирок, мотивуючи тим, що ні «McDonald’s», ні «SportLife» в місті досі немає, а це, мовляв, показник того, що місто не створює сприятливих умов для інвестицій. Але ми ризикнули і зрозуміли, що людям подобається те, що ми робимо. Нам почали писати відгуки про те, що таких закладів не вистачало, і ми щасливі від цього. Навіть більше, ми рухаємося далі і вдосконалюємося, ресторани «ChaCha» теж плануємо відкривати в інших містах України.

Іро, що особисто для вас є найбільшою цінністю в житті?

Найбільша цінність – бути завжди людиною. В одній із своїх історій я написала про те, що ким би ти не був і чим би ти не займався, треба ставитися до всіх людей з повагою. Світські й мирські регалії тимчасові й глобально про людину нічого не скажуть. Про людину говорить її внутрішнє наповнення: сьогодні – офіціант, завтра – президент. Можна злетіти високо, але швидко впасти, і якщо в цьому польоті ти розгубив свою людяність, вважай, пропав. Людяність – це основа всіх цінностей, бо все відбувається через спілкування. Рушійна сила будь-яких досягнень – це люди. Треба просто пам’ятати, що коронувати й казнити тебе будуть одні й ті ж люди.

У бліцінтерв’ю ви сказали, що ваше важливе досягнення – це заміжжя з правильним чоловіком… Що маєте на увазі?

Я багато пишу про це в своїх історіях. Коли в нас вже було все, але не вистачало розуміння, то я захотіла розлучення. Коли заходжу на сторінки блогерів з багатотисячною кількістю «накручених» підписників-ботів, розумію, що не хотіла б виходити на кладовище і говорити з хрестами. Суть в тому, щоб говорити з живими людьми. Так само в сім’ї – суть її не в будинках і машинах, а в тому, щоб жити і їздити в них було з ким, і при цьому було комфортно. Коли жінка, а частіше саме так і буває, робить все, щоб бути ідеальною дружиною, змовчує і багато чого терпить, чаша переповнюється і в один момент все виливається. Так сталося в моєму випадку: я забунтувала в той час, коли чоловікові здавалося, що у нас все добре. Я показала все, що не показувала до цього, – сльози, голос, озвучила всі свої «ні», показала характер і як мені боляче через те, що я не відчувала своєї цінності для нього. Ми навіть готувалися до розлучення, обговорювали, де і як ми будемо жити окремо, і водночас не уявляли себе один без одного… Після повного перевороту мислення він зміг відродити в мені віру в його любов і в те, що я для нього важлива. Ми пережили кризу в стосунках, але після цього почали один одного настільки цінувати, що, здавалося, раніше ми так ніколи не любили. Ми виросли у своїх стосунках, усі важливі питання ми вирішуємо разом, більше того – чоловік побачив у мені бізнес-партнера.

Бути щасливою і бути успішною – для вас тотожні поняття?

Успішний – це коли ти вже щасливий. Свого часу я була офіціанткою і я була щасливою. Так само мій чоловік, працюючи вантажником чи в полі був щасливим. Ми разом були щасливими і вважали себе успішними. Все залежить від того, як ти оцінюєш себе в своїх, навіть невеликих, досягненнях. Треба хвалити себе навіть за найменші успіхи, радіти їм і не знецінювати в жодному разі. Я теж проживала такі моменти з виданням книжки, знецінюючи сам факт, але сьогодні приймаю це і радію, бо це досягнення. Вийти на публіку і презентувати книгу – теж досягнення і мій особистісний ріст. Я щаслива, поки в моєму житті є аромат любові. Я знаю, що таке жити в «хрущовці», де одна вбиральня на дві сім’ї, поряд живуть наркомани… Проте була щасливою. І знаю, що таке бути нещасною, відпочиваючи на Мальдівах, маючи великий дім і власний автомобіль. Успіх – це бути щасливою в будь-яких умовах: в карантині і в банкрутстві, в скромному матеріальному становищі і в достатку.

Формула щасливої жінки складна?

Бути щасливою – це вибір. Коли мені було тридцять років, розлучилися мої батьки. До цього моменту я думала, що в більшості сімейних протиріч винен батько. Та коли одного разу мама від нього просто пішла і я побачила, як він страждає і переживає це… То зрозуміла, що в мене змінилося ставлення до нього і почала шукати відповіді в психологічній літературі, почала вивчати тему стосунків на тренінгах, я бувала у психологів для того, щоб зрозуміти, які запитання вони ставлять, щоб витягти на поверхню те, що руйнує людину зсередини. Тоді я побачила, наскільки моя картина сприйняття світу бідна, наскільки я була неправа… В тридцять років я вперше сказала батькові, що люблю його, в тридцять років я зрозуміла, що мої претензії до нього були безпідставними і він найкращий батько, який тільки міг у мене бути. З цього моменту в мене почалося велике переосмислення ставлення до всіх і кожного. Дуже важливо не гніватися ніколи і ні на кого. Гнів – це коли людина сама себе не може простити. Її гніває в інших те, що вона не може визнати в собі. А вміння приймати себе, визнавати власні помилки – очищує і змінює світосприйняття. Те, як ми живемо, – це наш вибір. Зараз мої стосунки з батьком і з мамою однаково прекрасні, як і з іншими людьми, погляди з якими у нас розходяться. Ми просто різні, у нас різні захоплення, виховання, оточення й світогляд, і нічого поганого в цьому немає. Я вибрала шлях змінювати себе, а не оточуючих. Кожен має право жити так, як він цього хоче. Я змінююсь сама, змінюю свій світогляд, і це не страшно, більше того, не страшно помилятися. Навпаки, чим більше помиляєшся, тим більше досвіду отримуєш і вже не боїшся помилятися. Страх зробити помилку, страх осуду – це зупинка. Маючи страх, людина не може бути щасливою…

Виходить, щастя – це велика робота?

Робота над собою… А якщо мова про щастя у сім’ї, то це бажання обох. Я не дуже люблю фразу «працювати над стосунками»… Якщо в когось одного немає бажання бути щасливими разом, то нічого не вийде. І це не робота, це позиція. Хтось каже, що за стосунки треба боротися… Можливо…  В житті бувають ситуації, коли останнє рішення за кимось одним, але в подальшому щасливе сімейне життя – це взаємне бажання.

На презентації книжки було багато молоді, дівчаток-підлітків, які активно ставили запитання. Чим ви їх зацікавили?

Мабуть, тим, що ми з чоловіком  у шлюбі вже двадцять років – влітку буде офіційна дата. І те, що ми продовжуємо спілкуватися один з одним з великою любов’ю і повагою. Я щиро про це розказую, про те, що такі стосунки сформувалися не одразу, що не буває нічого ідеального без труднощів і без зусиль. І це не награно. Людей надихають щирі історії стосунків, які пережили багато випробувань, але стали ще міцнішими і теплішими. У моїх історіях дівчатка знаходять якраз ту віру у велику любов, в те, що можна знайти свою людину і бути щасливою, не ламаючи себе. Принаймні такі висновки я роблю з відгуків під моїми публікаціями.

Ви не думали про створення власної Школи для юних леді? Принаймні запит вже точно є…

Мене вже запитували про організацію чогось подібного… Але, якщо чесно, то ще не відчуваю, що доросла до цього кроку. Можливо, це ті ж відчуття, що були в момент народження книжки. Поки глобально над цим не задумувалася, адже так, як живу я, – живе немало людей, просто не всі мають можливість оцінити свої переживання в певних ситуаціях. Мені часто пишуть: «це про мене», «ніби, моїми словами сказала»… Мої історії витягують десь з глибини такі ж самі істини й думки, я допомагаю проговорити і пережити те, що вже пройшла сама і те, що відчуває багато хто з моїх читачів. Ці інсайти ми проживаємо разом, а зворотний зв’язок додає мені нових думок і тем для написання наступних текстів.

Вас не стомлює постійна увага і велика кількість щоденних повідомлень?

Я отримую шалений кайф від спілкування з людьми. Комунікації мене надихають і мотивують. Раніше думала, що мені це не треба, що я щаслива сама з собою, коли вишиваю чи танцюю. А тепер розумію, що це новий рівень щастя, бо я росту в цьому процесі і за це дуже вдячна своєму оточенню.

Чи зобов’язали вас побажання прихильників видати другу збірку історій?

Якщо чесно, то ні (усміхається. – Ред.). Я нікому і ні в чому не зобов’язуюсь, завжди роблю те, що хочу. Якщо мені є чим ділитися – буду ділитися, а робити щось через силу чи тому, що так треба, – нещиро і це не отримає таких же щирих відгуків. Коли я пишу свої історії – я сама плачу, сама сміюсь і проживаю власні емоції ще раз… Я вірю собі, і так само люди вірять мені. Тож, буде чи ні друга книжка, – не знаю. Поживемо – побачимо.

Яким тиражем вийшла книжка і де її можна придбати?

Надруковано три тисячі примірників,  а про «придбати» – це окрема історія і великий стрес для мене, адже я зовсім не вмію продавати, поки що вона продається сама по собі… А бізнес завжди був прерогативою і покликанням мого чоловіка, він не просто бізнесмен, він будує свою роботу й життя на правильних духовних цінностях. Він вчить мене правильно оцінювати свою працю, і деяким бізнес-навичкам я вчуся саме у нього. А придбати її можна, написавши мені повідомлення у соцмережах, вона продається в багатьох закладах у Кропивницькому, в тому числі в «CrazyLand» і «ChaCha», щодня відправляю поштою. Знайти – нескладно…

Іро, дякую вам за відверту і наповнену важливою суттю розмову.

Сучасна книга може збирати аншлаги. Презентація історій та казок для дорослих дітей «Гламур, швабра, пиріжки» цьому доказ. Талановита блогерка, а тепер і письменниця Ірина Оцабрик видала збірку власних життєвих історій, які до цього кілька років поспіль отримували тисячі схвальних відгуків у соцмережах. Про важливі цінності повсякденного життя, стосунки, щастя та бізнес говоримо з авторкою бестселера, співзасновницею мережі дитячих центрів «Crazyland» та ресторану грузинської кухні «Chacha» Іриною Оцабрик.

24 квітня відбулася непересічна для Кропивницького подія – ви презентували свою книгу. Дві сотні гостей не збирали до цього навіть імениті письменники, які приїжджали до Кропивницького, не кажучи вже про місцевих авторів. Очікувано для вас?

Чесно кажучи, я розуміла, що в мене є прихильники, але скільки буде охочих прийти на презентацію – не знала, і спочатку забронювала маленький зал, а потім все ж вирішила запитати у моїх підписників, хто прийде. І вже в першу добу зрозуміла, що треба шукати великий зал.

Коли настав момент чіткого розуміння, що книзі бути?

Це був довгий процес боротьби з усіма своїми «ні». Інформаційний простір навколо мене був перенаповнений такою великою кількістю прохань і побажань видати власну книгу, що в жовтні 2020 року це доленосне рішення було прийнято. І це заслуга багатьох людей, які в мене повірили, які мені в цьому допомагали, – це була велика командна робота.

Як це, в один момент відчути себе письменницею?

Одразу я категорично не хотіла, щоб мене так називали, і не одразу прийняла цей статус.  Навіть попросила свого редактора викреслити в анотації до книжки слово «письменниця». Адже книжка – це лише результат моєї роботи за попередні роки, це бажання моїх читачів, і цей факт не можна не враховувати. Радію, що вона є і що несе цінність і користь людям.

«Гламур, швабра, пиріжки» – про що це взагалі? І чому саме таку назву отримала книжка?

Коли вже було складено макет книжки – я прочитала її залпом і відчула свій стиль, про що мої історії… Я зрозуміла, що маю почуття гумору, самоіронію, і назва це повинна передавати. До книжки увійшла одна історія під заголовком «Гламур, швабра, пиріжки» – це про мене, мій специфічний гламур, про те, що я не цураюся ні швабри, ні пиріжків, хоч і не дуже люблю готувати, зізнаюсь. Мій неідеальний гламур – ідеальний.

Для написання цікавих текстів потрібне якесь особливе натхнення чи певне місце?

Дуже багато спогадів та історій народжуються чомусь, коли я приймаю душ (усміхається. – Ред.). Інколи прокидаюсь вночі з новою думкою. Я нотую ці уривки, ще не знаючи, яким буде кінцевий результат, а в потрібний момент вони зав’язуються в історію.

Через свої дописи у соцмережах, а тепер вже й через книжку, ви транслюєте незвичні для сучасного світу цінності – сімейні та взагалі життєві… Це досить сміливо, адже аудиторія соцмереж більше любить хайп і гламурні теми. Як вам вдається залишатися на хвилі популярності й затребуваності?

Я не ставлю собі за мету «бути популярною». Мої життєві історії насамперед корисні для мене самої. І мені приємно, коли я отримую навзаєм такі ж щирі відгуки зі схожими розповідями. Я неабияк задоволена від того, що мої тексти покращують комусь настрій, життя, ставлення до себе чи стосунки з іншими людьми. Як би це парадоксально не звучало, але не все в світі робиться заради грошей. Деякі речі треба віддавати просто так, і я віддаю людям свої історії. Я не боюся комусь не сподобатися. Мої сюжети знаходять відгук у тих, кому вони близькі, вони притягують тих, хто мене розуміє, кому цікава я і хто цікавий мені. Це колосальний енергетичний обмін, і я від цього просто кайфую.

Під вашими дописами дуже багато коментарів про жіночу мудрість. Діліться, де її шукати…

Найцікавіше, що я ж не знаю, мудра я чи ні. Мені про це кажуть… А я просто ділюся тим, що думаю, що відчуваю.  Безперечно, це заслуга моїх батьків, мого оточення і кожної людини, яка мені зустрічалася в житті. До того ж, мені вже тридцять вісім років – точно пора вже зробити хоч якісь висновки з досвіду… Зараз я завжди схиляюся до думки, що можу помилятися, хоча раніше була категоричною: сьогодні я думаю так, але після певних подій можу змінити власну думку.

Якою Ірина Оцабрик є вдома? Такою ж, як і в соціальних мережах?

Вдома, як і в соціальних мережах, я теж різна. Хтось вважає, що викладати на загал те, як я танцюю, – непристойно. Але я показую, що жінка може мати своє захоплення, яке розвиває впевненість у собі, гнучкість і просто приносить радість. І не намагаюся виправдати чиїсь очікування, роблю те, що подобається. Займаюся рукоділлям – вишиваю, віднедавна плету макраме, в мене є швейні машини і мені подобається шити. І я теж це показую. Зізнаюся своїм підписникам і в тому, що рідко готую вдома, але дуже люблю порядок. Я різна скрізь. Це залежить від настрою, погоди, бажань… І це не маски, це грані – пелюстки однієї квітки.

«CrazyLand» – у чотирьох містах України, ресторан грузинської кухні «ChaCha» у Кропивницькому – це бренди, які стали для багатьох улюбленими одразу після свого відкриття… Що для вас, як співзасновниці, означають  ці заклади?

Передусім ці заклади народжувалися з місією і бажанням створювати для людей побільше приємних емоцій, починаючи від обслуговування, кухні, закінчуючи інтер’єром, дозвіллям, деталями. Ми створювали їх разом із нашими хорошими друзями і партнерами по бізнесу Тетяною і Сергієм Ярковими. Ми даруємо емоції, які не можна купити за гроші. Люди це бачать, відчувають і віддячують нам у вигляді приємних відгуків і не тільки. Бізнес, який будується на цінностях і любові, а не лише заради заробітку, приречений на успіх.

Яка ваша роль у діяльності цих закладів?

Якщо ви помітили, то я досить довго не афішувала, що є співзасновницею дитячих центрів та ресторану, і в нас ще є кафе «Реал», бо хотіла, щоб люди сприймали мене спочатку, як цікаву особистість. Та з часом усі й так про все дізналися, і я дійшла до того, щоб про це говорити, адже не можна цуратися свого успіху тільки тому, що хтось поряд може відчути себе меншовартісним. Коли ми відкриваємо кожен наступний наш заклад, перше, на що ми звертаємо увагу, – це безпечність приміщення в усіх нюансах. Ми разом обговорюємо найменші деталі концепції – від обов’язкового носіння шкарпеток у дитячому центрі до абонемента на весь день, щоб батьки не хвилювалися про закінчення часу перебування і не забирали дитинку з плачем, до деталей інтер’єрів, обслуговування… Ми завжди намагаємося враховувати всі нюанси. Над цим працюємо всі вчотирьох. Концепція роботи наших закладів – це командна робота близьких духом людей, і в основі лежить найперше місія, а вже потім гроші, як результат. Кожен з нас виконує певні функції…  А моя роль – у комунікаціях з клієнтами. Перші два роки я займалася створенням і веденням офіційних сторінок закладів у соціальних мережах, спілкуванням з людьми. І це дуже корисний досвід у моєму житті, який навчив швидко реагувати на побажання клієнтів і тут же вдосконалювати роботу закладів. За цей час я не мала жодного вихідного, і зрозуміла це, коли випадково на цілих чотири дні залишилась без інтернету. Була якась паніка: як це я не приймаю замовлення, не відповідаю на коментарі?..  Цей шмат роботи я ще довго не могла делегувати комусь, але зараз у нас налагоджені всі процеси. Наш квартет – це ефективний симбіоз у створенні гарних проєктів.

Не було страшно відкривати заклади такого рівня саме у Кропивницькому?

Нам неодноразово говорили, що відкриватися у Кропивницькому – це майже вирок, мотивуючи тим, що ні «McDonald’s», ні «SportLife» в місті досі немає, а це, мовляв, показник того, що місто не створює сприятливих умов для інвестицій. Але ми ризикнули і зрозуміли, що людям подобається те, що ми робимо. Нам почали писати відгуки про те, що таких закладів не вистачало, і ми щасливі від цього. Навіть більше, ми рухаємося далі і вдосконалюємося, ресторани «ChaCha» теж плануємо відкривати в інших містах України.

Іро, що особисто для вас є найбільшою цінністю в житті?

Найбільша цінність – бути завжди людиною. В одній із своїх історій я написала про те, що ким би ти не був і чим би ти не займався, треба ставитися до всіх людей з повагою. Світські й мирські регалії тимчасові й глобально про людину нічого не скажуть. Про людину говорить її внутрішнє наповнення: сьогодні – офіціант, завтра – президент. Можна злетіти високо, але швидко впасти, і якщо в цьому польоті ти розгубив свою людяність, вважай, пропав. Людяність – це основа всіх цінностей, бо все відбувається через спілкування. Рушійна сила будь-яких досягнень – це люди. Треба просто пам’ятати, що коронувати й казнити тебе будуть одні й ті ж люди.

У бліцінтерв’ю ви сказали, що ваше важливе досягнення – це заміжжя з правильним чоловіком… Що маєте на увазі?

Я багато пишу про це в своїх історіях. Коли в нас вже було все, але не вистачало розуміння, то я захотіла розлучення. Коли заходжу на сторінки блогерів з багатотисячною кількістю «накручених» підписників-ботів, розумію, що не хотіла б виходити на кладовище і говорити з хрестами. Суть в тому, щоб говорити з живими людьми. Так само в сім’ї – суть її не в будинках і машинах, а в тому, щоб жити і їздити в них було з ким, і при цьому було комфортно. Коли жінка, а частіше саме так і буває, робить все, щоб бути ідеальною дружиною, змовчує і багато чого терпить, чаша переповнюється і в один момент все виливається. Так сталося в моєму випадку: я забунтувала в той час, коли чоловікові здавалося, що у нас все добре. Я показала все, що не показувала до цього, – сльози, голос, озвучила всі свої «ні», показала характер і як мені боляче через те, що я не відчувала своєї цінності для нього. Ми навіть готувалися до розлучення, обговорювали, де і як ми будемо жити окремо, і водночас не уявляли себе один без одного… Після повного перевороту мислення він зміг відродити в мені віру в його любов і в те, що я для нього важлива. Ми пережили кризу в стосунках, але після цього почали один одного настільки цінувати, що, здавалося, раніше ми так ніколи не любили. Ми виросли у своїх стосунках, усі важливі питання ми вирішуємо разом, більше того – чоловік побачив у мені бізнес-партнера.

Бути щасливою і бути успішною – для вас тотожні поняття?

Успішний – це коли ти вже щасливий. Свого часу я була офіціанткою і я була щасливою. Так само мій чоловік, працюючи вантажником чи в полі був щасливим. Ми разом були щасливими і вважали себе успішними. Все залежить від того, як ти оцінюєш себе в своїх, навіть невеликих, досягненнях. Треба хвалити себе навіть за найменші успіхи, радіти їм і не знецінювати в жодному разі. Я теж проживала такі моменти з виданням книжки, знецінюючи сам факт, але сьогодні приймаю це і радію, бо це досягнення. Вийти на публіку і презентувати книгу – теж досягнення і мій особистісний ріст. Я щаслива, поки в моєму житті є аромат любові. Я знаю, що таке жити в «хрущовці», де одна вбиральня на дві сім’ї, поряд живуть наркомани… Проте була щасливою. І знаю, що таке бути нещасною, відпочиваючи на Мальдівах, маючи великий дім і власний автомобіль. Успіх – це бути щасливою в будь-яких умовах: в карантині і в банкрутстві, в скромному матеріальному становищі і в достатку.

Формула щасливої жінки складна?

Бути щасливою – це вибір. Коли мені було тридцять років, розлучилися мої батьки. До цього моменту я думала, що в більшості сімейних протиріч винен батько. Та коли одного разу мама від нього просто пішла і я побачила, як він страждає і переживає це… То зрозуміла, що в мене змінилося ставлення до нього і почала шукати відповіді в психологічній літературі, почала вивчати тему стосунків на тренінгах, я бувала у психологів для того, щоб зрозуміти, які запитання вони ставлять, щоб витягти на поверхню те, що руйнує людину зсередини. Тоді я побачила, наскільки моя картина сприйняття світу бідна, наскільки я була неправа… В тридцять років я вперше сказала батькові, що люблю його, в тридцять років я зрозуміла, що мої претензії до нього були безпідставними і він найкращий батько, який тільки міг у мене бути. З цього моменту в мене почалося велике переосмислення ставлення до всіх і кожного. Дуже важливо не гніватися ніколи і ні на кого. Гнів – це коли людина сама себе не може простити. Її гніває в інших те, що вона не може визнати в собі. А вміння приймати себе, визнавати власні помилки – очищує і змінює світосприйняття. Те, як ми живемо, – це наш вибір. Зараз мої стосунки з батьком і з мамою однаково прекрасні, як і з іншими людьми, погляди з якими у нас розходяться. Ми просто різні, у нас різні захоплення, виховання, оточення й світогляд, і нічого поганого в цьому немає. Я вибрала шлях змінювати себе, а не оточуючих. Кожен має право жити так, як він цього хоче. Я змінююсь сама, змінюю свій світогляд, і це не страшно, більше того, не страшно помилятися. Навпаки, чим більше помиляєшся, тим більше досвіду отримуєш і вже не боїшся помилятися. Страх зробити помилку, страх осуду – це зупинка. Маючи страх, людина не може бути щасливою…

Виходить, щастя – це велика робота?

Робота над собою… А якщо мова про щастя у сім’ї, то це бажання обох. Я не дуже люблю фразу «працювати над стосунками»… Якщо в когось одного немає бажання бути щасливими разом, то нічого не вийде. І це не робота, це позиція. Хтось каже, що за стосунки треба боротися… Можливо…  В житті бувають ситуації, коли останнє рішення за кимось одним, але в подальшому щасливе сімейне життя – це взаємне бажання.

На презентації книжки було багато молоді, дівчаток-підлітків, які активно ставили запитання. Чим ви їх зацікавили?

Мабуть, тим, що ми з чоловіком  у шлюбі вже двадцять років – влітку буде офіційна дата. І те, що ми продовжуємо спілкуватися один з одним з великою любов’ю і повагою. Я щиро про це розказую, про те, що такі стосунки сформувалися не одразу, що не буває нічого ідеального без труднощів і без зусиль. І це не награно. Людей надихають щирі історії стосунків, які пережили багато випробувань, але стали ще міцнішими і теплішими. У моїх історіях дівчатка знаходять якраз ту віру у велику любов, в те, що можна знайти свою людину і бути щасливою, не ламаючи себе. Принаймні такі висновки я роблю з відгуків під моїми публікаціями.

Ви не думали про створення власної Школи для юних леді? Принаймні запит вже точно є…

Мене вже запитували про організацію чогось подібного… Але, якщо чесно, то ще не відчуваю, що доросла до цього кроку. Можливо, це ті ж відчуття, що були в момент народження книжки. Поки глобально над цим не задумувалася, адже так, як живу я, – живе немало людей, просто не всі мають можливість оцінити свої переживання в певних ситуаціях. Мені часто пишуть: «це про мене», «ніби, моїми словами сказала»… Мої історії витягують десь з глибини такі ж самі істини й думки, я допомагаю проговорити і пережити те, що вже пройшла сама і те, що відчуває багато хто з моїх читачів. Ці інсайти ми проживаємо разом, а зворотний зв’язок додає мені нових думок і тем для написання наступних текстів.

Вас не стомлює постійна увага і велика кількість щоденних повідомлень?

Я отримую шалений кайф від спілкування з людьми. Комунікації мене надихають і мотивують. Раніше думала, що мені це не треба, що я щаслива сама з собою, коли вишиваю чи танцюю. А тепер розумію, що це новий рівень щастя, бо я росту в цьому процесі і за це дуже вдячна своєму оточенню.

Чи зобов’язали вас побажання прихильників видати другу збірку історій?

Якщо чесно, то ні (усміхається. – Ред.). Я нікому і ні в чому не зобов’язуюсь, завжди роблю те, що хочу. Якщо мені є чим ділитися – буду ділитися, а робити щось через силу чи тому, що так треба, – нещиро і це не отримає таких же щирих відгуків. Коли я пишу свої історії – я сама плачу, сама сміюсь і проживаю власні емоції ще раз… Я вірю собі, і так само люди вірять мені. Тож, буде чи ні друга книжка, – не знаю. Поживемо – побачимо.

Яким тиражем вийшла книжка і де її можна придбати?

Надруковано три тисячі примірників,  а про «придбати» – це окрема історія і великий стрес для мене, адже я зовсім не вмію продавати, поки що вона продається сама по собі… А бізнес завжди був прерогативою і покликанням мого чоловіка, він не просто бізнесмен, він будує свою роботу й життя на правильних духовних цінностях. Він вчить мене правильно оцінювати свою працю, і деяким бізнес-навичкам я вчуся саме у нього. А придбати її можна, написавши мені повідомлення у соцмережах, вона продається в багатьох закладах у Кропивницькому, в тому числі в «CrazyLand» і «ChaCha», щодня відправляю поштою. Знайти – нескладно…

Іро, дякую вам за відверту і наповнену важливою суттю розмову.

Текст: Неля Желамська

Фото: Євген та Юлія Майстренки, Віталій Ніколенко

[21.06.2021 14:21]
Інші записи від автора:
1 118