Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Михайло Берега: після реабілітації в США я навчився самостійно правильно займатися

FB_IMG_1453738656522Його оптимізму й вірі у власні сили може позаздрити будь-хто. Після тяжкого поранення, попри прогнози лікарів, він за три місяці зумів підвестися і сісти, навчився пересуватися на візку. А ще… знайшов своє кохання. Михайло Берега був добровольцем в АТО у 40-му батальйоні «Кривбас». Під Дебальцевим отримав численні мінно-осколкові поранення. Лікарі запевняли, що Михайло більше ніколи не відчує ніг. Проте він не тільки відчуває їх, а й опановує своє тіло у власноруч змайстрованому тренажерному залі. Михайло впевнений, що він обов’язково ходитиме. Під час нашого з ним інтерв’ю на подвір’ї Михайла його побратими робили бетонну стяжку, щоб йому було зручніше пересуватися на візку. Коли вони запропонували замінити дерев’яний пандус на бетонний, Михайло категорично відмовився, зі словами: «Не завжди ж він тут стоятиме». Про титанічні зусилля на шляху до одужання, різницю між вітчизняними та закордонними реабілітаційними центрами та віру в свої сили говоримо з Михайлом Берегою в інтерв’ю для рубрики «Неоголошена війна» журналу «Persona».

– Чим ти займався до служби в зоні АТО?
– Перед тим, як потрапити в АТО, я працював у Києві. Мені часто приходили повістки з військкомату, і доводилося щоразу їздити додому. Мені це набридло. Я вирішив, що треба зупинитися на чомусь одному. Так я пішов на фронт добровольцем. У 2015-му під Дебальцевим отримав важке мінно-осколкове поранення хребта з пошкодженням спинного мозку. Мене відправили у Харків. Проте не в госпіталь, а у звичайну поліклініку. Під час операції лікарі дістали осколки, але не всі. Тому через кілька днів довелося робити повторну операцію. Після цього в мене почалися жахливі болі, а головне – я не відчував ніг. Лікар мені сказав, що я їх ніколи і не відчую, буду паралізований усе життя. Мене намагалися якнайшвидше відправити додому. Мабуть, щоб не брати на себе багато відповідальності. Після того, як волонтери і мої побратими підняли шум, мене відправили до Вінниці, де я одразу потрапив у реанімацію на три тижні. Розпочався тривалий шлях реабілітації. Після двох місяців у реабілітаційному центрі Львова я зміг сидіти, підніматися і взагалі самостійно рухатися. Я консультувався з багатьма хірургами щодо необхідності повторної операції. Після другої операції, коли хірурги вставили у хребет конструкцію, лікар сказав, що я ходитиму, але потрібні час і реабілітація. «Будуть жахливі болі, тому що нерви заново ростимуть», – казав мені тоді лікар. Але я був до цього готовий.

21100160_1930388440561301_1093918922_n– Ти виготовив  власний тренажерний зал. Як довго тобі довелося робити такий собі реабілітаційний центр у домашніх умовах?
– Починалось усе з найпростішого велотренажера. Потім я поступово почав облаштовувати зал: щось купував сам, щось дарували волонтери. Після реабілітації в США я побачив, що саме мені необхідно і як із цим працювати. В Америці за півроку я отримав більший результат, ніж міг отримати тут за рік-два. Я відмовився від державних реабілітаційних центрів, тому що там ти нікому не потрібний. Із платними центрами в Україні та ж ситуація: прийшов реабілітолог, помасував ноги, і вважає, що зробив достатньо. Після реабілітації в США я навчився самостійно правильно займатися, щоб отримати результат.

– Ти займаєшся за певною програмою?  Хто її складав?
– Я сам, на основі тих знань, що отримав у Сполучених штатах. Займаюся з 7 до 10 години щодня, окрім вихідних (даю тілу відпочити від навантажень). Я навіть переобладнав деякі тренажери під себе. Наприклад, на орбітрек прикріпив кросівки, щоб можна було зафіксувати ногу і вона не ковзала (посміхається. – Ред.). Інколи можу погамселити грушу, щоб зміцнити корпус.

– Чи допомагає така самореабілітація? Є успіхи?
– Так. У мене почали відновлюватися рефлекси. Почав відчувати температуру – холод, гаряче. Навіть відчуваю лоскіт. Згадую слова лікаря, який казав, що я відчуватиму жахливий біль. Але ж я відчуваю! Якщо воно болить – значить воно живе, оживає.

FB_IMG_1453743019659– Ти після повернення з АТО зустрів кохану дівчину й одружився. Як ви познайомилися?
– Познайомився з Наталею в Інтернеті, коли був удома після першої реабілітації у Львові. Я від неї не приховував, що пересуваюся в інвалідному візку. Не було сенсу. Під час повторної операції у Києві вона чекала на мене тут. А коли я вже приїхав додому, то забрав її до себе і не відпускав більше. У вересні буде вже два роки, як ми одружилися. До речі, під час весільного танцю, я жодного разу не наїхав їй на ноги, наче репетирували (посміхається. – Ред.).

– А чим ви зараз займаєтеся?
– Зараз у нас є власний будинок, який ми потроху облаштовуємо разом. Коли я повернувся додому, то зрозумів, що потрібно працювати і чимось займатись. Спочатку думав про те, щоб удома збирати меблі на продаж. Але коли у нашому селі звільнилося приміщення під оренду, я схопився за цей шанс і ми відкрили там продуктовий магазин. Так, це важко, але я знаю, що наші старання окупляться. Разом ми все зможемо.

– Так і буде. Успіхів вам!

 

[24.08.2017 14:29]
Інші записи від автора:
74