Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Олена Смірнова: Медики теж люди, але з емоціями неможливо рятувати життя

Про життя по інший бік пандемії, будні медиків «із передової» та єдиний шлях порятунку від вірусу, що постійно мутує, розповіла журналу завідуюча інфекційним відділенням Кіровоградської обласної лікарні, заслужений лікар України Олена Смірнова.

Олено Георгіївно, майже два роки ми живемо в режимі пандемії, боротьби за здоров’я та життя близьких.  Щодня читаємо багато історій хворих, які вилікувалися, вижили, чи людей, які в боротьбі з ковідом втратили своїх близьких. І значно менше інформації про лікарів – їхнє життя, їхні переживання і біль. Хочеться почути більше, в тому числі й про динаміку змін…

Ми нічим не відрізняємося від інших людей, які живуть в умовах пандемії. Просто ми перебуваємо більше по другий її бік. Якщо говорити про динаміку змін, то контингент пацієнтів став іншим, змінилося навантаження, умови роботи, але ми до них вже звикли… Раніше ми працювали вахтовим методом – жили по два тижні у лікарні, а сьогодні – в режимі великого навантаження, але в графіку чергувань. Ризик зараження на роботі у лікарів навіть менший, ніж після відвідування магазинів, транспорту та інших громадських місць. Як громадяни, ми маємо ті ж ризики, що й усі. Ми так само живемо в умовах обмеження пересування, відвідування театрів, кінотеатрів, закладів харчування й всього іншого. Ми обмежені в можливості проводити більше часу в колі друзів. Обмеження спілкування та постійна психологічна напруга через безкінечну кількість важких хворих – емоційно непросто.

Лікарі вашого відділення хворіли на коронавірус?

У нашому відділені був спалах у першу хвилю захворюваності – відбулося внутрішньолікарняне зараження персоналу, перехворіла майже третина відділення, всі перебували на стаціонарному лікуванні, деякі були на апаратах ШВЛ. Хворіли також медики з інших відділень, і вони теж лікувалися у нас – були форми різної тяжкості, але всі живі.

Ви працюєте в умовах постійної психологічної напруги… Якимось чином вдалося адаптуватися чи звикнути до безкінечних стресів і переживань?

Не може виробитися звичка до смерті. Ніколи не можна спокійно реагувати на смерть… Ніколи. Тим більше, коли потік хворих у важкому стані не припиняється, відділення завантажене, а більшість людей просто не хочуть вакцинуватися.

Щодня під стінами інфекційного відділення можна побачити десятки людей. Хтось хоче дізнатися про стан родичів, хтось сам потребує госпіталізації. Збоку це схоже на штурм… Чи відчуваєте ви та персонал відділення тиск близьких і родичів хворих, які лікуються у вас?

Дуже часто, особливо це відчувають лікарі-реаніматологи від родичів тяжких хворих, які перебувають під апаратами штучної вентиляції легень чи інвазійної вентиляції. Люди є різні: з різним рівнем світосприйняття, інтелекту, вихованості… «Я хочу, положи мене» і на «ти». Якось в ізраїльській клініці я спостерігала картину в черзі, коли люди спокійно чекали прийому до лікаря до 5-ти годин. А в нас 5-10 хвилин очікування, за які я навіть не встигаю переодягнутися чи дійти до приймального відділення, спричиняють скандал. Буває дуже важко, іноді  викликаємо поліцію, бо паралельно з рятуванням життя хворого доводиться думати, як знайти компроміс з його родичами. Іноді не витримуємо і ми, виплескуємося емоційно… Медики теж люди зі своїми почуттями, переживаннями, і якщо нам чиїсь емоції заважають виконувати професійні обов’язки, від яких залежать людські життя, ми теж можемо емоційно відреагувати.

Як коронавірус вплинув на роботу колективу? Чи відбулися якісь радикальні зміни у підходах до роботи?

Особливо радикальних змін не відбулося…  З’явилося більше дисципліни та порядку, дотримання норм і правил антисептики, асептики, в цілому протиепідемічного режиму. Контроль усіх процесів доведено до безкомпромісної чіткості.

Який штам коронавірусу на сьогодні зустрічається найчастіше в стаціонарних умовах лікування?

Практично завжди «Дельта».

Критерії госпіталізації хворих на коронавірус змінилися?

Я б сказала, що правила госпіталізації більш чітко визначилися правилами й стандартами. Це рівень сатурації, температура, супутня патологія, показання до госпіталізації. Одного бажання «я хочу лікуватися на стаціонарі в обласній лікарні» недостатньо, підлягає хворий госпіталізації чи ні – визначає фахівець на основі стандартів. Страх людини за своє здоров’я часто підсилений необ’єктивним розумінням свого стану та надмірними емоціями – інколи навіть доводиться викликати поліцію, тому що люди починають займатися рукоприкладством. Часто привозять своїх близьких з аргументацією «мені так спокійніше» або «мені незручно її лікувати в районі»,  перекладання відповідальності на медичні заклади тільки ускладнюють і без того непросту ситуацію. Так не повинно бути, є алгоритм обстежень, встановлення діагнозу сімейним лікарем і, у разі необхідності, направлення ним на стаціонарне лікування.  Діє постанова обласної державної адміністрації по регіональному розподілу хворих, в якій чітко визначено 5 основних закладів, що лікують хворих на коронавірус. Безумовно, основний удар на себе взяли обласна і центральна міська лікарні. В умовах високого навантаження на систему охорони здоров’я, навантаження на лікарів ми маємо керуватися лише об’єктивними показаннями до госпіталізації.

На скільки хворих розраховане інфекційне відділення?

На тридцять людей. Ми перепрофілювали все, що можна було перепрофілювати, перебудували відділення. Тепер ми можемо покласти до 35 людей. Кожне ліжко хворого має 100-відсоткове забезпечення киснем.

Тобто, фактично відділення працює як реанімація…

Так, більшість хворих у важкому або дуже важкому стані.

Якщо порівнювати з першою хвилею, перебіг захворювання у пацієнтів більш тяжкий?

Так, відмічається тяжкість стану, хвороба розвивається швидше, ніж попередні форми. Часто мають місце миттєві форми, яких раніше при штамі «Альфа» або в першу хвилю не було. Якщо порівнювати, то важких хворих раніше із загальної кількості було відсотків 30, зараз – близько 70.

З боку населення є багато нарікань на роботу сімейних лікарів. Члени моєї родини теж мали гіркий досвід встановлення неправильного діагнозу, запізнілого початку лікування і летального наслідку… Чи впливає робота сімейних лікарів безпосередньо на роботу стаціонарів?

Звісно впливає, на сьогодні ситуація складається так, що лікарі нашого відділення виконують і роботу сімейних лікарів. Щодня під вечір, коли люди отримують результати комп’ютерної томографії, яку, до речі, самі собі призначають, ми змушені вести первинний прийом пацієнтів, які у висновках КТ побачили пневмонію. Ми збираємо анамнез, призначаємо лікування і, як правило, відправляємо лікуватися додому, бо далеко не кожна пневмонія вимагає госпіталізації.

Більшість сімейних лікарів, які визначають характерні для коронавірусу симптоми, одразу і без обстежень направляють, причому в усній формі без фактичного направлення, в стаціонари…

Так і є в багатьох випадках. Ці питання неодноразово піднімалися і зараз піднімаються… Дуже часто, коли є пі-дозра на пневмонію, сімейні лікарі дають два направлення – на КТ та одразу стаціонарне лікування, не очікуючи на результати, які є ключовими у прийнятті рішення про госпіталізацію. Повторю: легкі форми пневмоній можуть ефективно лікуватися під наглядом сімейних лікарів. Але здебільшого ми бачимо випадки перекладання відповідальності на лікарів стаціонарів, а функція сімейних лікарів зводиться до зняття хворого з обліку за нашим висновком і  закриття лікарняного листа. Звісно, є сімейні лікарі, які виконують свої обов’язки сповна, і ми ефективно співпрацюємо, але очевидно, що їх менше.

Чому в Україні, на вашу думку, порівнюючи з багатьма іншими країнами світу, рівень вакцинації нижчий?

Питання вакцинації населення гостро стоїть у кожній країні. Де діє режим диктатури, той же Китай, для прикладу: там вакцинація майже стовідсоткова, до того ж, там застосовували жорсткий карантин ще під час першої хвилі, людям забороняли виходити з дому… У країнах демократичного режиму теж є антивакцинаторські протести, але там набагато більше свідомих громадян, які розуміють наслідки відмови від вакцинації. В Україні думка людей переважно формується поверховим збором інформації. Можливо, в чомусь недопрацьовують засоби масової інформації, а можливо, більшість людей просто не дивляться офіційні канали новин, де, на мою думку, немало говорять про необхідність вакцинації. Але те, що у «ковідному» відділенні перебувають 98 відсотків невакцинованих, залишається фактом.

Є випадки, коли при всій «ковідній» симптоматиці, експрес- чи ПЛР-тести показують негативний результат…

Немає такого методу діагностики, який на сьогодні дає стовідсоткову відповідь, навіть ПЛР-тести. Треба використовувати всі методи діагностики. Але юридично діагноз має грунтуватися виключно на діагностичних даних. Якщо у випадку з грипом ми маємо право ставити діагноз клінічно (відповідно до симптоматики і показань), то у випадку з коронавірусом, навіть якщо дві хворі людини з однієї сім’ї, з діагностованим SARS CoV-2 у однієї й негативним у другої, ми не можемо офіційно встановити діагноз «ковід» другій, хоча клініка ідентична.

Що найчастіше впливає на виявлення чи невиявлення коронавірусу?

Виявлення, як і тяжкість протікання, залежить від кількості вірусу, який потрапив в організм, і його кількості потім, коли він почав розвиватися і розмножуватися. Якщо концентрація вірусу в носоглотці невелика, то і ПЛР-тест його не виявить.

Більшість тих, хто перехворів на ковід, констатують постковід у вигляді ускладнень, загострень хронічних хвороб… Відомі випадки, коли люди помирали від тромбозів, інсультів та інших захворювань. На стадії лікування можна перестрахуватися від ускладнень чи це справа реабілітації?

Як показує практика, ковід вражає всі органи й системи організму. Часто після умовного одужання спостерігаються нефрити, тиреоїдити, загострення серцевих хвороб. Ковід сам по собі викликає коліти, а застосування глюкокортикоїдів подвоює ризики їх виникнення. Цей вірус не обходить фактично жодного органу. На жаль, наукових медичних досліджень в Україні майже не проводиться, вивчаємо все з часом і на власному досвіді.

Культура профілактичного лікування в Україні не сформована на масовому рівні, адже фактично вся система охорони здоров’я працює на лікування ковіду і лише приватні клініки на реабілітацію. Запитання, можливо, більше до сімейних лікарів, але чи є перспектива, що система запрацює ефективно і на профілактику, і на реабілітацію?

Справа в тому, що налагоджену систему охорони здоров’я зруйнували, а створити іншу поки не змогли. Коли я вперше побувала у Європі, то була шокована від звички населення загартовуватися. Пам’ятаю, була весна – пізня, але холодна, надворі дощ, на мені тепла куртка, светр, я замерзла… А поряд гуляють тато, одягнений в легку куртку, з маленькою дитиною в «кенгуру» – без шапки, босою, в кофтинці. Спочатку я подумала, що то просто тато такий, а потім дивлюся, що він не єдиний – кожен другий так одягнений. Я не могла зрозуміти, що відбувається, потім мені пояснили, що люди загартовуються, їх з народження привчають не хворіти. Система профілактики на першому місці, бо їхня медицина коштує дуже дорого. Ми ж звикли до вживання кращих ліків третього, четвертого поколінь, а європейці досі користуються еритроміцином та пеніциліном, про які ми давно забули. Там серйозно займаються проблемою антибіотикорезистентності. Якби це враховували і в нас, то, можливо би, вдалося врятувати від сепсису набагато більше поранених бійців АТО. Адже їхня флора виявилася більш резистентною до більшості препаратів, які їм намагалися застосувати в кращих госпіталях світу. Поки можна говорити про те, що рівень розвитку держави відповідає такому ж стану медичної системи.

Маєте особистий набір рекомендацій для більш швидкого відновлення після ковіду і мінімізації негативних наслідків для організму?

Все дуже індивідуально, не існує єдиного стандарту для всіх. Все залежить від загального самопочуття людини, наявних хронічних і супутніх захворювань, скільки органів і систем уражено… Скажу тільки, що відновлення може тривати не пів року і не рік. Ті, хто перехворів у першу хвилю, досі реабілітуються. З цих питань варто консультуватися з сімейними та профільними лікарями, ситуації у всіх різні.

Як медики рятуються від вигорання і надважкого робочого ритму?

У кожного своє… Хтось займається спортом, хтось більше спілкується з рідними, хтось, навпаки, намагається усамітнитися. Ідеально було б мати  штатного психолога, але поки кожен знаходить вихід, як уміє і на що вистачає часу. На жаль, ситуація така, що виїхати особливо нікуди і ніколи. Влітку ми мали короткий період перепочинку, а далі знову підйом захворюваності… Хтось встиг відпочити, хтось – ні.

Вам особисто що допомагає не втрачати мотивації працювати?

Сім’я, дім. Те, що тримає в цьому світі, те, що головне в цьому житті.

Хоч раз виникало бажання змінити роботу?

Звичайно виникало, і не один раз, як і у всіх, хто тут працює. Були періоди максимального навантаження, коли вже все хотілося кинути й піти, а коли оглядаєшся, дивишся на тих, хто тебе оточує, розумієш, що коли ти підеш, то за тобою підуть й інші, хто ж тоді залишиться і що буде?! Потім все стає на свої місця і продовжується далі…

За період пандемії багато медиків звільнилося з відділення?

Ні, небагато, хтось звільнився, хтось прийшов на заміну. Слава Богу, що всі з перехворілих живі, хоча були й під’єднані до апаратів ШВЛ, і важко переносили. Але всі повернулися і продовжують працювати.

Олено Георгіївно, у вас є можливість від імені усіх лікарів звернутися до людей. Що б ви сказали?

Вакцинуйтеся, будь ласка! Це єдине на сьогодні, що може врятувати і трохи полегшити нам роботу. Знаю з власного досвіду, що вакцинована людина, переносить хворобу легше, ніж нещеплена. Вакциновані хворіють не так важко, як невакциновані, вони швидше одужують і майже не потрапляють під апарати ШВЛ. Повірте, щодня бачити важких хворих, реанімувати і сповіщати рідних про смерть дорогої людини – це невимовно важко… Ми навчилися деякі речі робити чи говорити рефлекторно, бо інакше не можна. Але ми не роботи, ми так само відчуваємо і так само емоційно можемо реагувати на все, що відбувається навколо. Медики теж люди, але з емоціями неможливо працювати і рятувати життя.

Ваш телефон постійно вібрує… Часто доводиться приймати телефонні дзвінки з проханням «допоможіть», «госпіталізуйте»?

Коли не телефонують – я спокійна. Якщо викликає незнайомий номер, я розумію, що щось сталося. Але мені до душі тиша, якщо є тиша – допомога нікому не потрібна, а значить у всіх все відносно добре.

Олено Георгіївно, дуже важко висловити словами всю вдячність за вашу роботу, за роботу всього колективу і кожного медика, які щодня приймають на себе черговий і щоразу сильніший удар. Дякую за порятунок, боротьбу за кожне життя і вашу стійкість! Здоров’я і сил вам продовжувати місію спасіння. 

Текст: Неля Желамська
Фото: Віталій Ніколенко

[29.12.2021 10:54]
Інші записи від автора:
72