Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Ще раз про любoff

44183265_1415748478527851_4985541098815356928_nНапевно, кожна людина протягом життя, набуваючи мудрості та зрілості, замислюється над тим, як віддячити світу, людям та землі, на якій народилася та дорослішала, або прожила життя. Я впевнена, що вдячність – то природна риса будь-якої людської особистості. І досягаючи чогось у житті, кожна нормальна людина, неодмінно відчуває бажання віддавати щось світу та оточуючим. Бо наповнюючись благами, можливостями  чи багатствами і не розділяючи все це з навколишнім світом, людина з живої свіжої річки перетворюється на застигле сморідне болото. Принаймні це стосується людей, які розуміють та відчувають, що є щось набагато більше та цінніше, аніж досягнення матеріального світу, гроші та влада.

Існує цікава легенда про Олександра Македонського, який за своє недовге, але яскраве життя, завоював чи не половину світу, здобув нечувану владу і був чи не найбагатшою людиною свого часу. Кажуть, що відчуваючи близьку смерть, він оголосив своїм друзям останню волю. Це були досить дивні побажання. Серед  іншого, великий Олександр попрохав, щоб труну з його тілом несли найкращі лікарі, щоб шлях похоронної процесії був викладений дорогоцінним камінням та золотом, а руки його вільно звисали із труни на загальний огляд. Вражені таким заповітом товариші царя попрохали пояснити сенс таких побажань. І Олександр пояснив, що хоче, щоб люди зрозуміли, що жодні гроші та лікарі не здатні врятувати людину, коли приходить її час зустрітися із смертю, щоб люди усвідомили, що усі матеріальні надбання, які зароблені на цій землі, на ній і залишаться, і щоб люди пам’ятали, що кожен приходить у цей світ з порожніми руками і з порожніми руками його залишає… Правда це чи красива легенда, хтозна. Єдине, що залишається на цьому світі після людини, – це добра пам’ять та плоди її діяльності. Діяльності, яка була спрямована на загальне благо, яка робилась для людей, від серця, з бажанням віддавати світу краще з того, що маєш.

Людське визнання та вдячність, що отримує людина, котра віддає в результаті своєї праці на загальне благо, – це нескінченне джерело натхнення, сили йти вперед, досягати та зрушувати гори з місця. Вдячність та радість – це взагалі особлива енергія життя та розвитку. Все живе розквітає, отримуючи визнання та подяку, не лише люди. Я помітила це навіть на прикладі рослин. Подорожуючи Провансом, я була вражена не тільки лавандовими полями, а й своїм несподіваним спостереженням. Там, де власники ретельно охороняли свої квітучі поля від «чужинців», зводячи паркани, огороджуючи свої володіння колючим дротом, забороняючи туристам зупинятися поруч та робити світлини, там квіти завжди виглядали тьмяними, хирлявими, були зарослі бур’яном.  Ті ж власники, котрі зробили біля своїх полів зручні парковки для авто, красиві стежки для туристів, мають квітучі, розкішні, яскраві та духмяні кущі лаванди. Що створює такий дивний ефект? Напевно, радість, яку відчувають люди з усіх куточків світу, котрі отримали можливість побачити надзвичайну красу лавандових плантацій, помилуватися ними, надихатися п’янким ароматом, сфотографуватися на їх фоні. Їхнє щастя, натхнення та вдячність тим, хто створює таку красу та ділиться нею з іншими людьми. Не обов’язково ця вдячність має бути усвідомленою або промовленою вголос, мати конкретного адресата. Достатньо того, що вона існує в серці людини. Щодня повітря наповнене неперевершеними радісними емоціями людей, які щедро додають простору ще більше життя, сил та досконалості.

Я гуляла містом в останні дні літа, насолоджуючись атмосферою тепла, радості та мистецького фестивалю. Я бачила навколо безліч усміхнених облич людей, яким подарували свято. І згадувала, згадувала усе те гарне, що зроблено і робиться в Кропивницькому одними людьми для інших. Згадувала все, що робить місто кращим, а людей, які живуть в ньому, – щасливішими. І з вдячністю думала про людей, які надовго залишать по собі добру пам’ять, які поєднали свої прагнення із  користю для інших, залишивши своїми справами слід в сучасній історії міста.

Я пам’ятаю Дендропарк, який гинув, його недоглянуті дерева та занедбані атракціони, темні стежки. Зараз місто має найкрасивіший в Україні парк, куди приїжджають помилуватися тюльпанами з усієї країни. Я пам’ятаю стадіон «Зірка», який розвалювався на очах. Зараз місто має досить сучасний та зручний стадіон, де тренуються та зростають майбутні чемпіо­ни. Ви ж чули, напевно, що наші футболісти-юніори вже виграють на міжнародних турнірах!? Я пам’ятаю сумовиту совкову вулицю Леніна, яка зараз перетворилася на милу та симпатичну променадну вулицю з купою затишних кав’ярень зі смачною кавою, на літніх майданчиках яких так приємно сидіти теплими вечорами, вітаючись із знайомими. Я пам’ятаю ганебні та нудні свята, які влаштовували в Кіровограді. Зараз Кропивницький має честь приймати мистецький фестиваль: креативний, сучасний, сповнений життя та краси. Я знаю людей, які саджають та поливають дерева, щоб місто було зеленим, а повітря в ньому чистим. Я знаю людей, котрі чимало працюють, а у вільний час прибирають сміття в місцевих парках, роб­лячи світ чистішим.  Я бачу багато людей, які люблять своє місто і щодня роблять його кращим. Маленькими і великими справами, грандіозними проектами та буденними щоденними вчинками.

Місто змінюється та оживає. Завдяки прагненням та праці людей, які вже навчилися віддавати. Які дарують світові від серця. Ці люди справжній скарб Кропивницького. І їхні корисні для усіх мешканців міста справи особливо яскраві та цінні на фоні вчинків багатьох владних та заможних містян, які обрали тільки брати. Брати для себе, свого бізнесу, брати суто для власних потреб, і одночасно розповідати про свою любов до міста та людей. Але ж ні, нема любові там, де панує лише прагнення отримувати. Бо любов – то зовсім про інше. Коли любиш, то віддаєш. Прагнеш, щоб те, що ти любиш, щодня ставало кращим, щасливішим, радіснішим. І ти здатен зробити все заради цього, віддати найкращу частину навіть самого себе. І тільки це є любов.

Написано з великою вдячністю до кожного мешканця міста, хто несе в своєму серці любов до рідного краю і допомагає місту розквітати своїми маленькими та великими вчинками. Забудуть підприємців та чиновників, депутатів та «меценатів», які вихваляються благодійністю. І будуть пам’ятати кожного по плодах, які він залишив по собі, радості та щастя, які подарував людям. 

Мілана Смельняк

[14.10.2018 17:25]
Інші записи від автора:
33