Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Валентина Добровольська: Я малюю нитками

В Україні лише п’ятеро майстрів зберігають традиції вітчизняного килимарства і тчуть за стародавніми орнаментами. Серед них – і  кропивницька умілиця Валентина Добровольска. Жінка народилася в Молдові, але повернулася на історичну батьківщину. Понад 10 років вона збирає народні орнаменти килимарства Кіровоградщини.

Валентина Яківна веде гурток ткацтва у школі № 6 Кропивницького. Неодноразово ставала переможцем всеукраїнських виставок-конкурсів народного мистецтва «Кращий твір року», є лауреатом обласної премії ім. Якова Паученка, автором численних персональних виставок як у Кропивницькому, так і Києві. Саме завдяки її виробам орнаменти з нашого краю знають по всій Україні. За допомогою військовим нагороджена медаллю «За жертовність та любов до України» від Святійшого Патріарха Філарета. Про творчість та особисте Валентина Добровольська розповіла журналісту «Персони» Тетяні Пташник.

головнаКор.: – Як захопилися ткацтвом?
В.Д.: – З народження вміла ткати (посміхається. – Авт.), оскільки зростала у такій атмосфері. Пам’ятаю, як була маленькою, мама, тітка, сусідки ткали. Хоча на той час уже мало хто займався цією справою, жінки виконували норми на полях та й дозволити собі таке захоплення не всі могли, адже потрібно було мати власних овець для ниток.

Дідусі та бабусі по лінії матері та батька були заможними людьми, яких розкуркулили, попри те, що мій батько воював на Першому Українському фронті та дійшов до Берліна під час Другої Світової війни. Моя бабуся, аби врятувати хоча би щось, закутувала найстаршу внучку в гобелени ручної роботи. Радянська влада не дозволяла брати  свої речі, а батьки хотіли зберегти дітям спогади.

Кор.: – А яку освіту здобули, мабуть, щось пов’язане з творчістю?
В. Д.:  – Свого часу вступала у Ленінграді (теперішній Санкт- Петербург) на факультет живопису та графіки, але провалила екзамен з російської. Адже в школі її більше викладали для звіту, ніж для знань. Згодом закінчила  кишинівський Індустріальний педагогічний технікум за спеціальністю майстер-технік,  майстер виробництва навчання. Почала працювати на заводі, пробувала себе у різних техніках мистецтва.

Саме на підприємстві  зустріла свого чоловіка. Там виготовляли бетонні плити, я контролювала їхню якість. Юрій разом із другом приїхали забрати замовлення. Вони зайшли в кабінет, і мені дуже сподобалися його очі, але я скромно відповідала, що треба зачекати. Пригадую, мучила їх цілий день. Адже вимагала дотримання всіх технологій виробництва, зокрема щодо охолодження вже готових плит. Слово за словом ми розговорилися, Юрій запитав, чи можна прийти в гості у гуртожиток. Я натомість відповіла, що лише з паспортом. Вони подивувалися.  А я просто знала про випадки, коли одружені чоловіки ходили до дівчат… До слова, мій майбутній, на той час, чоловік після закінчення КІСМу (тепер ЦНТУ) три роки працював у Кишиневі, йому подобалося місто.

Кор.: – Чому вирішили повернутися в Україну?
В. Д.: Я дуже злякалася сильного землетрусу, який стався у 1990 році у Молдові. Була на підприємстві і бачила, як земля перетворюється на справжні хвилі. Тоді Юрій переконав мене переїхати саме у Кіровоград, адже центральна Україна знаходиться на щиті, і тут не можливі сильні землетруси. Одного я тоді не знала, що тут інша проблема – уран.

Кор.: – Коли власне почали ткати? Де взяли ткацький верстат?
В. Д.: – Спочатку я тут працювала у дитячому садку, але продовжувала малювати, ліпити. Згодом у мене народилася донька Оленочка, після декрету почала вести гурток у гімназії імені Тараса Шевченка. Це були занняття із папером, фарбами та вчила дітей ткати невеликі речі. І треба було учням розповісти про традиційні орнаменти Кіровоградщини, я пішла у бібліотеку Чижевського, а там лише про Карпатські ткані речі. Тоді вже виникла ідея зібрати традиційні орнаменти килимарства нашого краю.

Серйозно ткацтвом почала займатися після смерті матері. Це був важкий час. Адже я знала, що вона невеликівно хвора. І останні п’ять днів я була поруч з нею. Вона мене попросила не плакати і дбати про своє здоров’я. І ви знаєте, після того я дуже рідко плачу. Мені у спадок передали родинний старовинний килим, і тоді замислилася, а що я залишу після себе. Спочатку ткала на рамах, а потім Наталя Рєпкіна, яка працювала черговою у художньому музеї, розповіла, що в художника Володимира Сливка є ткацький верстат. Я так  хвилювалася, чи продасть він верстат, як він відреагує мою пропозицію. На щастя, чоловік тоді погодився. Лише шкодую, що ми не купити ще одного верстата, який був у того художника. А коли зважилися, з’ясувалося, що того чоловіка вже немає серед живих.

Кор.: – Розкажіть про свої експедиції. Як просили стареньких показати свої килими та ряднинки? 17321536_978094055656166_1575881415_n
В. Д.: – На той час я вже познайомилася з Людмилою Волошиною, яка має також хатинку-музей на березі озера у селі Шарівка Олександрівського району. Ми ходили по хатах з хлібом, цукерками, аби люди зрозуміли, що ми не грабіжники. Навіть паспорт з собою носила, адже спілкуюся з акцентом і всі розуміли, що в мене інша національність. Бабусі та дідусі інколи не розуміли, навіщо нам фотографувати їхні домоткані речі.

Мені боляче дивитися, коли люди таким добром закривають якісь піднавіси і речі згнивають, або ж прибивають цвяхами до лавки. Хочеться тоді кричати і робити зауваження. Надаремно кажуть, що я дивна (посміхається. – Авт). Часто в орнаментах багато помилок, надто яскрава кольорова гама. На жаль, традиції наші губляться.

Кор.: – Звідки берете нитки? Чи обов’язково вони мають бути натуральними?
В. Д.: – Свого часу мені запропонували купити 100 кілограм пряжі з натуральної шерсті. Тоді ми з чоловіком спеціально поїхали і забрали той скарб. Я дуже вдячна за підтримку своєму Юрію, адже інший би сказав, що це не приносить коштів і ніколи спеціально не відпрошувався б з роботи. Донька також тче, хоча її на це зараз бракує часу. До речі, зараз і на західній Україні не досить овець, тому нитки купують з Молдови. Схеми я спочатку малюю, пишу олівцями кольорові гами. А потім починаю відбирати, адже одного і того ж кольору може бути безліч відтінків. Це немов живопис, я малюю нитками.

Кіровоградщина багата візерунками, наші предки освоїли технологію 3Д ще задовго до наших часів, на Західній Україні набагато менше візерунків.

Кор.: – Ваша майстерня розміщена в українській хатинці, де є піч, груба, справжні дерев’яні ліжка та столи з лавками. А на горищі взагалі справжній музей. Як виникла ідея створити музей?
В. Д.: – Я загорілася цією ідеєю, як побувала на батьківщині Тараса Шевченка у Моринцях. До того ж, коли я ткала у будинку, то повсюди літала ворса, а це спричиняє захворювання дихальних шляхів. На той час на цьому місті стояв флігель, ми його розібрали. Згідно традицій, освятили місце майбутнього будівництва. Зробили толоку з кіньми для замісу глини, було дуже багато дітей, та й дорослі просилися помісити глину. Мені здається, є в людей потреба у цьому. Натомість хтось звернувся у міськраду, що я дорогу перекрила. Але все вдалося вирішити. Перший заміс з глини, згідно з традиціями, накидала  на дах я, а потім готувала їсти людям.

Кор.: – А також печете смаколики для військових?
В.Д,: – Саме тут пекла я і військовим у печі справжні українські пиріжки, а також готувала бисквіти.  Люди не розуміють, що бійцям потрібна наша увага, а не фінанси. Спечіть пиріжки та передайте хлопцям, адже волонтери не собі візьмуть, а повезуть на схід… Інколи в мене прикре відчуття, що я прошу допомоги не для військових, а для себе. Треба збагнути, що в зоні АТО – чиїсь  діти, чоловіки, батьки. З першого дня там мій похресник, який втратив маму.

Кор.: – Про що мрієте?
В. Д.: – Передати свої знання майбутньому покоління, аби спадщину Україну з килимарства внесли у список ЮНЕСКО. І, звичайно, щоб настав мир в Україні

Кор.: – Дякую за розмову. Нехай ваші мрії здійснюються.

 

Більше захоплюючих інтерв’ю читайте у третьому номері журналу «Persona» (березень, 2017). 

[13.03.2017 13:40]
Інші записи від автора:
427