Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Валерій Вєхтєв: Прогнози щодо війни треба робити не за подіями в зоні АТО, а за рішеннями чи їх відсутністю у Києві, Мінську, Москві, Вашингтоні чи Брюсселі

На момент початку військового протистояння на сході України Валерій Вєхтєв, учитель історії за освітою, був успішним бізнесменом, мав щасливу родину та улюблену справу – хортинг, український вид єдиноборств. Під час третьої хвилі мобілізації у свої сорок із лишком років пішов до Збройних сил України добровольцем. Потрапив до 3-го полку спецпризначення, де з багатьма мав дружні стосунки, адже його хортингісти тренувалися зі спецпризначенцями. Його фронтовий шлях проліг через найгарячіші точки палаючого війною Сходу країни, зокрема, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Та повернувшись додому, до мирного життя, він сьогодні ставить собі запитання – по який бік знаходиться ворог, адже поки був в АТО – втратив бізнес. Однак це не змусило його здатися. Сьогодні Валерій Вєхтєв очолює громадську організацію «Об’єднання ветеранів АТО та військовослужбовців 3-го окремого полку спеціального призначення «Редут», займається волонтерством, його часто можна зустріти на патріотичних заходах. Журналіст «Персони» поспілкувався з Валерієм та розпитав його про завдання очолюваної ним громадської організації, ефективність об’єднань атовців, про наміри влади збудувати в районі міського аеропорту котеджне містечко для військових та інше.

tdraksqmzle– На початку грудня ми відзначили День Збройних сил України, також віднедавна в календарі з’явився День захисників України, хочеться запитати, що для вас означають ці свята, і коли ви себе відчули захисником?

– Хоча до Армії я вперше пішов у 43 роки, але внутрішньо себе відчував захисником завжди. Мене так виховав тато. У Федерації хортингу, яку я очолюю, є військово-спортивний напрям, він мені близький. Свій перший спортзал у Кіровограді ми відкрили в одному з приміщень 3-го полку спецпризначення. Завдяки цьому, до речі, я й потрапив туди на службу. Коли ж у країні почалися всім відомі події, потрібно було, щоб почуватися захисником, ще щось для того зробити.

Щодо Дня захисника, то звісно, відзначав його завжди. Але сьогодні, коли Росія – окупант, ми відділилися від того радянського свята (23 лютого, – авт.). Тепер відзначаємо своє. І так, це святий день. Я радий, що ми не стали відзначати його за тим, радянським календарем. Це було б абсурдно.

– Питання до вас, як до керівника громадської організації демобілізованих військових. Які ключові проблеми сьогодні в Армії?

Є низка проблема. Сьогодні військові забезпечуються збройним оснащенням. Але, взяти до прикладу 3-й полк, який виконує особливі задачі. Зброя має бути новішого зразка, відповідати світовим збройним технологіям. У нас досі ж використовуються пістолети ПМ, чи Стєчкіна, у той час, як скрізь у світі розвідники мають технологічно кращі Глоки (австрійський пістолет, розроблений фірмоюGlock).

На мій погляд, ще однією проблемою ЗСУ є якісно несформований інститут замполітів. Зараз пропонується його відмінити. За умови виконання своїх функцій на 100%, це дуже важлива посада. Замполіт, це особа, яка доносить до підлеглих ідею, мораль. Будь-яка армія не може воювати заради війни, будь-який солдат не може воювати, бо йому просто дали автомат у руки. Йому потрібні розуміння, мотивація, не лише матеріальна, а й ідейна. Інститут замполітів має виховувати і мотивувати. У нас була така людина. Від усього 4-го батальйону хочу висловити подяку нашому комбату Леоніду Хижняку. Він також був мобілізований, працював до армії в бізнесі. Попри маленьку дитину і вагітну дружину, він пішов до армії, відслужив рік. Із нашого «махновського» батальйону він зробив справжній дієздатний бойовий загін. Ми йому дуже вдячні. Спочатку у нього був позивний «Царь», а в останні місяці демобілізацією, ми не змовляючись стали називати його «Батею».

Також у Збройних силах однозначно має бути інститут психологів. На мій погляд, людину, яка повертається із зони АТО, на кілька тижнів необхідно відправляти до госпіталю, щоб із ним працювали психологи. Щодо кожного військового фахівець має дати висновок, чи готовий він до цивільного життя. Адже відомі випадки, що той себе застрелив, той підірвався гранатою. Поствоєнний синдром ніхто не відміняв. Це не означає, що людина слабка духом, чи у неї нестійка психіка. У бійця має бути час для адаптації, а його відразу кидають у інше середовище з його проблемами. Не всі до цього готові. Мені особисто у такий складний період дуже допоміг психолог. Узагалі, щоб не зламатися, треба мати волю, дух, бажання нести із честю звання воїна. Проте я дуже рекомендую пройти курс психотерапії.

Сьогодні варто говорити не лише про проблеми в армії, а й проблеми після служби. У нас багато демобілізованих, перед якими стоять проблеми відсутності роботи, соціальні питання, ті ж невиконані обіцянки щодо землі.

– В контексті земельної проблематики хочеться запитати вас як керівника ветеранської організації наступне: після демобілізації атовці стали створювати спілки, об’єднуватися для відстоювання своїх інтересів. Ми бачили масштабний мітинг військових на головній площі міста. Але це тільки один приклад, коли атовці, можна сказати, добитися свого. А чи ефективні такі об’єднання, як ваше та інші в цілому?

– На сьогодні це найефективніший спосіб задовольнити потреби військовослужбовців. Я конкретно скажу за 3-й полк. У хлопців немає можливості займатися вирішенням своїх соціально-побутових проблем. Вони, або воюють в зоні АТО, або навіть на ротації займаються підготовкою, стрибками з парашутом, їздять на полігони. Реалізувати обіцяні пільги вони не можуть. Тому ми створили громадську організацію «Об’єднання ветеранів АТО та військовослужбовців 3-го окремого полку спеціального призначення «Редут», аби допомагати їм у цьому. Адже, коли бійці приходять у кабінети поодинці, то можуть місяцями й роками чекати вирішення проблеми. Натомість громадська організація, як офіційне формування, пише звернення і вимагає відповіді. І посадовці більше реагують.

Разом із тим, попри такі об’єднання, нам не вистачає згуртованості і єдиного лідера, за яким можна піти. Справді, сьогодні є дуже багато організацій атовців, але ми все одно розрізнені. Виходить, що той трішки не такий, і той не такий, шорхаємося одне від одного. Хоча ми дуже велике силище. Якби ці потічки злилися в єдиний потік, то утворилася б річка, що змила б усе. Поки так не виходить, може час ще не прийшов.

– Чим ще займається ваша організація, крім вирішення земельних питань?

– У нас кілька напрямків. Серед іншого, трохи вирішуємо житлові питання. До речі, користуючись нагодою, хочу подякувати будівельній фірмі «Набережний квартал». Близько чотирьох місяців ми вели переговори з інвесторами цього проекту, і вони нам виділили одну квартиру в новобудові, що біля Ковалівського парку. Якто кажуть, виявилися патріотами. Зараз керівництво 3-го полку вирішує, кому з бійців вручити ключі. Оскільки це соціальний подарунок, домовилися, що це буде хтось із військових, хто відзначився певним героїчним подвигом.

Проте основна проблема, над вирішенням якої ми працюємо, – це робота. Уявіть собі: за рік із хлопців у 3-му полку зробили професійних диверсантів, і ми боїмося, щоб їх не втягнули в кримінал. Тому ми працюємо над створенням охоронної фірми з такою ж назвою «Редут-безпека», аби таким чином забезпечити демобілізованих роботою. Також співпрацюємо із тим же «Набережним кварталом», який пропонує вакансії на будівництві.

– На четвертій сесії Кіровоградської міської ради депутати надали дозвіл на розробку земельної документації під будівництво військового містечка в районі аеропорту. Наскільки, на ваш погляд, є реальною і розтягнутою у часі реалізація цього проекту?

– Ідея соціально класна. Планується котеджне містечко на 1251 квартиру, з яких 770 будуть службовими для військовослужбовців 3-го полку, та 551 – для військових, які стоять на квартирній черзі з усього кіровоградського гарнізону. У нас в полку кіборги – красунчики, але половина неодружені, бо немає житла. У Президента України був наш командир 3-го полку, губернатор, нардеп Костянтин Яриніч і керівник будівельного підприємства «Інтерресурси» Микола Москаленко, який і розробив проект котеджного містечка. Після перемовин Президент дав «добро» на розробку і реалізацію в життя цього задуму. Я був на засіданні штабу в облдержадміністрації, де покроково займаються проектом. Зараз перевіряється документація на комунікації. Проте у мене виникає питання, наскільки реалізація затягнеться, адже проект дуже недешевий, це колосальні фінанси. Якщо його реалізувати, це було б фантастично. Це на всій Україні продемонструвало б, яке ставлення у нас в області до своїх військовослужбовців. Побачимо, як буде далі.

Щодо розміщення саме біля аеропорту, то із цим ніяких проблем немає. Там зараз нормально живуть люди у багатоповерхівках. Та й добре те, що більшість військових житимуть на одній території. Це буде вигідно і для міста, і для перевізників. Тим паче, там планують інфраструктуру, можливо, навіть буде дитячий садочок.

– У суспільстві культивується теза, що військові не допустять реваншу політичних сил режиму Януковича. Чи є виправданими такі сподівання, чи суспільство має саме щось для цього зробити?

– На атовців однозначно розраховувати можна, але в першу чергу, варто покладатися на себе самих. Розумієте, це підхід ледачої людини: «Ну, атовці пішли на передову, відстояли, хай ще й сюди повернуться, наведуть порядок», «хай там хтось повоює, хай тут хтось наведе порядок», «хай вони собі землю виб’ють», «хай вони не допустять, хай щось придумають». Хто такі атовці? Це звичайні люди. Мій 4-й батальйон був формуванням мобілізованих. Там були безробітні, трактористи, комбайнери, вчителі. Навпаки, коли військовий повертається зі служби, це йому треба з вдячності допомогти. Але бачте, який у нас менталітет: він там зробив, значить і тут хай зробить. Не треба уподібнюватися до росіян, які сподіваються, що прийде цар-батюшка і все «порішає». Звісно, коли ти зробив перший крок, пішов захищати Батьківщину, ти патріот, і звичайно, у будь-якій ситуації ти залишишся ним назавжди.

– Сьогодні багато політиків і аналітиків пишуть про війну, дехто вважає, що кільце довкола Путіна стискається, а дехто навпаки пророкує загострення. Скажіть, як людина, що пройшла війну, яка була під Дебальцевим, де після оманливого затишшя відбулися страшні події, чи дійсно можна спрогнозувати чергове загострення?

– Є тактика і стратегія ведення війни, за якими ти розумієш, що треба робити, аби перемогти. Але є ще й політика і геополітика. Прогнози щодо війни треба робити не за подіями в зоні АТО, а за рішеннями, чи їх відсутністю у Києві, Мінську, Москві, Вашингтоні чи Брюсселі.

– Що найбільше вразило, запам’яталося і що хочеться забути про війну?

– Дебальцівський період. За кілька днів, коли ми прийшли на ротацію в Кіровоград, відбулося оточення Дебальцевого. Ми дякували Богу, що виїхали раніше. Тим паче, вже з понеділка мала бути відпустка, усіх розпускали. Проте дві наші групи залишилися в Дебальцевому. Нас викликає керівництво, кажуть: «Ми не можемо вам наказувати, але ситуація така, що треба зібрати добровольчу групу». Як старший, я зголосився, розраховуючи, що решта піде за мною. Разом із командиром у нас була найменша група – з восьми чоловік. Це хлопці з Кіровоградської і Миколаївської областей та Кривого Рогу. Усі мобілізовані: один екскаваторник, інший футболіст, третій безробітний. Я дуже вдячний їм за цей крок мужності. Вони могли піти у відпуску, проте, знаючи, що наші під Дебальцевим, зробили такий крок. Я поважатиму їх усе життя. Це був переломний момент, коли я зрозумів, що є щось сильніше від страху. Нас проводжали зі сльозами, думали, що не повернемося.

І забути теж хотів би Дебальцеве, після побаченого там. Дві наші групи потрапили у засідку, половина загинула, тоді втратив кінцівки Вадим Довгорук. Це тяжко, і водночас є розуміння, що забувати таке теж не можна, хлопців треба пам’ятати.

-Наскільки відрізняються стосунки на війні і у мирному житті?

– Дуже відрізняються. Я займався свого часу бізнесом, і завжди були певні побоювання щодо порядності партнерів. На фронті бойова група спецоперацій – це єдине ціле, ти знаєш, що можеш розраховувати на кожного із них, адже навіть від одного залежить життя всіх. Цього відчуття довіри мені не вистачає у мирному житті.

Текст: Анастасія Зубова

Фото Ігоря Філіпенка

[14.12.2016 18:08]
Інші записи від автора:
280