Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
зв'язатися з нами

Закон про державне фінансування партій: наміри і можливості

Події останнього часу – спроба народних депутатів удвоє підвищити собі заробітну плату, оприлюднення електронних декларацій, обіцянка удвічі підвищити тепер уже мінімальну зарплату простих громадян, результати опитування, яке показало, що дві третини нашого суспільства дозріли до дострокових парламентських виборів – усе це наводить на думку, що вони якщо й не неминучі, то, принаймні, цілком реальні. А коли  так, то частині нинішніх депутатів навряд чи доведеться сподіватися на крісло у Верховній Раді навіть за пропорційної виборчої системи. Бо якщо професійний чиновник  за відносно скромної депутатської зарплати засвітився на тому, що нажив низку компаній, кілька земельних ділянок під Києвом і квартир у самій столиці, придбав до десятка іномарок, не рахуючи іншої нерухомості та ще й тримає на всяк випадок у банці з-під огірків  мільйони чи сотні тисяч гривень, доларів, євро, то брати його у виборчий список буде ризиковано для будь-якої партії. І невідомо ще, як вплине на рейтинг «правдолюба», котрий радикально б’є себе вилами в груди «за всенародне щастя», а тим часом тримає на рахунку понад мільйон гривен, близько мільйона доларів, має дві квартири в Києві, дві іномарки і т.д. і т.п., оприлюднення його декларації. Українці наочно переконалися: в парламенті корупція почуває себе як риба у воді. Хоч боротьба з нею ніби й ведеться, ніби й закони з цього приводу приймаються, тільки світла в кінці тунелю не видно. Воно ніяк не проб’ється крізь жадібність, цинізм і продажність тих, кому люди повірили під час виборів. Або кому продалися за гріш, ці і в подальшому голосуватимуть «за гречку», але їх ставатиме усе менше.

Одним із законів, покликаних примусити народних депутатів служити українській громаді, а не олігархам та власним інтересам, є закон  про фінансування політичних партій із державного бюджету. Зацікавившись ним, я найперше добросовісно його прочитав, щоб зрозуміти, наскільки він вплине на подолання політичної корупції. І прийшов до висновку, що від нього нам поки що ні холодно, ні жарко. Адже оті десять гривень, які відраховуватимуть щорічно з кожного громадянина, для нас значать дуже мало, а покарання партій за порушення закону практично нікого не печуть, сім тисяч гривень штрафу для грошовитої партії значать ще менше.

Політики (правда, не всі) переконані, ніби даний закон покликаний нівелювати вплив олігархічних груп на формування партійних списків. Його прибічники зазначають, що державне фінансування політичних партій передбачене майже у всіх розвинених  країнах. Та й розробляли його у нас  серйозні люди – народний депутат від БПП Сергій Лещенко, віце-спікер ВР Андрій Парубій, депутат від «Самопомочі» Єгор Соболєв за участю експертів громадського руху «Чесно» та міжнародних організацій. Здавалося, можна було б і погодитися з твердженням, що втілення  закону в життя дасть можливість зменшити залежність партій від великого бізнесу, а це спричинить загальне оздоровлення всієї партійної системи України. Напевне так і станеться, тільки не сьогодні. Бо політична ситуація в Україні ще дуже далека від тієї, що панує у згаданих вище цивілізованих країнах.

Президент України Петро Порошенко зауважив: «Партії повинні залежати тільки від виборців, і державне фінансування – це умова такої незалежності». Умова, але не гарантія. Оскільки закон не обмежує суму внесків на підтримку партії недержавними та некомунальними підприємствами. Тому олігархи і надалі можуть вкладати гроші в політичні проекти за своїм  бажанням. Аби якійсь конкретній партії  позбутися залежності від своїх «опікунів», їй треба було б збунтуватись, відмовитись від їхньої підтримки і піти у «самостійне плавання». Таких охочих у нинішньому парламенті, та й у близькому майбутньому я не бачу. Бо отих 880 мільйонів гривень, поділених між парламентськими фракціями, за нинішньої виборчої практики вистачить хіба що на поточну роботу. А за що транслювати-друкувати-розклеювати рекламу, задобрювати виборців, купувати членів виборчих комісій, «крутити каруселі» тощо? А є ж іще спокуси, від яких поки що не відмовився жоден партійний лідер, що видно з тих же е-декларацій. Тож бунтівний капітан швидко посадить свій партійний корабель на мілину, якщо взагалі не нарветься на рифи.

Для того, щоб усе вище пораховане перестало супроводжувати українські вибори, щоб у парламент не потрапляли «призначенці» від олігархів, одного лише закону про державне фінансування політичних партій мало. Потрібне ще й нове виборче законодавство з  відкритими партійними списками, забороною передвиборчої телевізійної реклами та реклами на біл-бордах, обмеженням суми коштів, які витрачаються на вибори. Має бути закон про кінцевих власників засобів масової інформації і майна, що передається у користування партій, а саме фінансування повинне стати абсолютно прозорим, незалежно від того, хто кого фінансує. Потрібен чіткий  моніторинг фінансової діяльності партій.  Але про кого мова? Перед написанням цієї статі я відкрив веб-сайт Міністерства юстиції України, глянув на реєстр політичних партій і жахнувся: їх у нас, виявляється, аж 183. Про це треба говорити окремо, але не можу втриматися, щоб хоча б побіжно не звернути увагу читача на деякі моменти.

Політичною партією, як гласить відповідний закон, є «зареєстроване добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах». На виборах нинішнього складу Верховної Ради були представлені лише двадцять дев’ять політичних партій. Отже, решта понад сто п’ятдесят відійшли від головного політичного процесу. І це – не це єдина підстава, щоб Мінюст зацікавився, чим вони займаються і наскільки логічно залишаються  в українському політичному просторі. Далі – гірше. Згідно із українським законодавством, якщо дії партії спрямовані на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, вони підлягають забороні. Станом на травень 2014 року в Україні офіційно діяли чотирнадцять проросійських партій, зокрема «Родина», «Союз», «Русь єдина», «Союз лівих сил», Комуністична партія та ін. Компартія, як відомо, заборонена, «Руський блок» саморозпустився. А решта й досі числиться в реєстрі. Вони що – змінили свою політичну орієнтацію? Не віриться. Та ж «Русь єдина» не з того насіння виросла, щоб уболівати за Україну, її «дівоче ім’я» – Партія політики Путіна. Лідер проросійського «Союзу лівих сил» Василь Волга вже встиг відсидіти тюрмі, Ігор Марков («Родина») утік до Москви, але справа їхня живе. Чи, може, то працівники апарату Міністерства юстиції не слідкують за своїм реєстром?  Не викинули ж із сайту заборонену КПУ.

Навіть побіжне знайомство з цим реєстром переконує, що в політичні партії позаписувалося багато тих, кому за характером їхньої діяльності належало б числитися в громадських утвореннях.  Скажімо, Партія дітей війни, «Жінки України» тощо. А ще – клони. Тільки захисників інтересів чорнобильців я нарахував два – Чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний прогрес» і «Союз Чорнобиль.Україна». А що вже «зелених», то їх аж п’ять: «Райдуга», Зелена парія України, «Зелена планета», «Зелені», Партія Зелених України…

За такого безладдя говорити про структуризацію політичного життя в Україні дуже проблематично, як і про боротьбу з політичною корупцією. Сам собою напрошується висновок: боротися з нею треба комплексно, лише впровадження закону про бюджетне фінансування партій мало. Але й обійтися без нього неможливо. Тільки треба, щоб він. працював у відповідному юридичному полі.

 

Броніслав КУМАНСЬКИЙ, журналіст.

[14.12.2016 23:27]
Інші записи від автора:
143